Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

З російської переклав Карл Скрипченко

Перекладено за виданням: В. Тевекелян. Рекламное бюро господина Кочека. М., Советский писатель. 1967.

Напровесні 1931 року з порту Пірей вийшов під грецьким прапором невеликий пароплав, який робив регулярні рейси між Балканами і південним берегом Франції. Єдиними пасажирами на борту пароплава було подружжя з Чехословацької республіки. Молодята вирушили у весільну подорож по Європі. Близько місяця вони прожили у Швейцарії. Потім побували на землі стародавньої Еллади, оглянули безсмертні руїни Парфенона, захоплюючись генієм народу, що так збагатив людство в усіх галузях мистецтва і науки, помилувалися палкою блакиттю моря навколо берегів Греції і тепер їхали до Франції.

Надвечір повіяв дужий норд-ост, пароплав почало хитати. Величезні хвилі гралися ним, мов тріскою.

На відміну од своєї дружини, чоловік не піддавався морській хворобі. І коли жінка, вкрай змучена, задрімала в каюті другого класу, він вийшов на палубу, сів на лаву і з цікавістю почав спостерігати, як шаленіє море.

Хвилі з ревінням кидалися на палубу, шипіли, пінилися і скочувалися. Свинцеве небо раз у раз краяли блискавиці, гуркотів грім.

Щулячись від холодних солоних бризок, чоловік задумливо дивився в далечінь. Проходячи повз нього, матрос гукнув йому по-французьки:

— Дивіться, мосьє, щоб вас не змило за борт!..

«Е ні, не для того я об'їздив стільки країн, щоб на порозі мети опинитися за бортом!» — подумав, усміхнувшись, чоловік і в ту ж мить ясно уявив собі, як він заходить до кабінету свого начальника. Той підводиться з-за столу, йде йому назустріч і, потиснувши руку, запитує:

— Як почуваєтеся, товаришу Василь?

— Чудово, — бадьоро відповідає він.

— От і добре! То час братися до нової роботи. До важкої, цікавої, а головне — дуже потрібної роботи…

— Я, мов піонер, — завжди напоготові!

Усмішка на мить пом'якшує худе, втомлене лице начальника.

— Сядьмо сюди, — він показує на шкіряний диван біля стіни. — Слухайте мене уважно. Першочергове завдання — знайти надійне прикриття і, як кажуть актори, ввійти в роль. Коли впораєтеся з цим і пустите коріння в країні, де маєте працювати, тоді станете до діла, задля якого їдете. Тільки тоді!.. Ви їдете за кордон з єдиною метою: сповіщати про всі події, пов'язані з фашистською небезпекою. Для вас, звичайно, не новина, що правлячі кола деяких капіталістичних країн настільки засліплені ненавистю до Радянського Союзу, що не помічають, точніше не хочуть помічати хмар, які збираються над Європою. Більше того, своєю короткозорою політикою вони чи то по своїй волі, чи то мимоволі допомагають фашистським посіпакам, гадаючи, що, зрештою, зуміють спрямувати фашистську агресію проти нас…

Начальник замовкає на хвилину, немов зважуючи все щойно сказане. Мовчить і він, Василь…

— Цими днями вирушите до Чехословаччини, — мовить далі начальник. — Поїдете з радянськими паспортами, поживете серед словаків, ближче ознайомитеся з побутом, звичаями. Головне — мова. Я знаю, ви вивчали словацьку, але володієте нею слабо. Тож хоч і будете словаком, але таким, що довго жив з батьками в Росії, добре знає російську мову і не дуже рідну. Діставши чехословацьке підданство — в цьому вам допоможуть, — поїдете до Швейцарії і, тільки добре акліматизувавшись, вдосконаливши свої знання з французької мови, вирушите до Франції. Ваша зовнішність, широкі знання і досвід допоможуть вам увійти в роль. Хочу ще раз нагадати: найважче в нашій роботі — це прикриття. Мобілізуйте все своє вміння і не поспішаючи створюйте таке прикриття, щоб, як то кажуть, комар носа не підточив!..

— В якій ролі я поїду до Швейцарії і коли та як маю повернутися на Батьківщину?

— До Швейцарії поїдете з дружиною — нібито у весільну подорож, як молодята. А коли і як повернетеся додому, — дізнаєтесь у свій час…

Коли все це було? Майже рік тому. Часу минуло чимало, а здається, тільки вчора був цей день, який зовсім змінив Василеве життя…

Вітер почав ущухати. Василь підвівся і, тримаючись за канат, протягнутий уздовж палуби, спустився в каюту. Дружина його, Ліза, спала. Не вмикаючи світла, він роздягнувся і ліг. У каюті було душно, пахло фарбою. Василь перевертався з боку на бік, але сон не брав його: у пам'яті одна за одною поставали картини недавнього минулого.

… До Словаччини вони дісталися без ніяких пригод. Словаки припали їм до душі: доброзичливі, з гумором, дуже гостинні люди, багато в чому схожі на українців. Усе було гаразд. — Василь побував і в тому маленькому містечку, де він нібито народився. Побачився із своїми «родичами», уважно придивлявся до них, запам'ятовував імена, прізвища, прізвиська. У Братіславі завітав до ремісничого училища, яке начебто закінчив, — за фахом він автомеханік. Важко було тільки з мовою. Начальник правду казав: його словацької мови майже ніхто не розумів — вимова була нікудишня. Довелося затриматись у Словаччині довше умовленого строку — на цілих три місяці, щоб хоч трохи опанувати розмовну мову.

Чехословацького паспорта одержав без особливих труднощів. Голова містечка, яке Василь обрав місцем свого народження, жив близько трьох років у Росії і з палкою прихильністю ставився до Радянського Союзу. Діставши звідти листа з проханням допомогти Василеві, він видав йому офіційну довідку, в якій засвідчувалося, що пред'явником її є справді Ярослав Кочек, 1897 року народження, син Мореїки Кочекової. Потім, вернувшися із Братіслави, куди він їздив для розмови з чиновником поліцейського управління, голова дав Василеві адресованого поліцейському управлінню листа, в якому просив видати закордонні паспорти Ярославові Кочеку та його дружині Маріанні, що хочуть вирушити у весільну подорож по Швейцарії та Франції.

Чиновник Братіславського поліцейського управління,