Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

представництво УСРР у Наркомнаці» на засіданні політбюро ЦК КП(б)У від 13 грудня було вирішено: «Представництво при Наркомнаці ліквідувати, при організації українського відділу для роботи серед українців, що проживають на території РСФРР, виявляти йому всіляке сприяння. При Наркомзак-справі РСФРР створити місію з тов. Коцюбинським на чолі та двох радників — Ляха та Аусема». Таким чином, українська влада бачила себе рівноправною (хоча б формально) стороною у майбутній федерації нарівні з РСФРР.

Вагомим чинником відмови від планів термінової автономізації України став зовнішній фактор. Ідеться про вимушене наявністю петлюрівської УНР включення делегації УСРР як окремої сторони у мирних переговорах із Польщею, що вже свідчило про певну окремішність України. Закономірним проміжним результатом переговорів стало положення укладеного 12 жовтня 1920 р. в Ризі перемир'я між РСФРР та УСРР з одного боку і Польщею, згідно з яким «обидві сторони, що домовляються, відповідно до принципу самовизначення народів, визнають незалежність України та Білорусії». Цікаво, що у варіанті документу українською Україна означалася «радянською» республікою, а Росія — «совітською». У зв'язку з цим договором було активовано зовнішньополітичний статус УСРР як окремої держави у перемовинах із прибалтійськими державами та Грузією. У таких умовах юридично закріпляти статус України як автономної частини РСФРР було недоречно.

Важливим, у тому числі й з огляду на настрої суспільства, був і «зовнішньоукраїнський» фактор. Ідеться про потребу Кремля одержати підтримку представників української соціалістичної еміграції та українців Галичини. Цей фактор найбільш безпосередньо впливав і на внутрішньоукраїнську ситуацію, адже українські соціалістичні партії ще мали вплив на українське суспільство, а вихідці з Галичини прокомуністичного спрямування працювали в українських органах влади. Його важливість з особливою силою постала після початку війни з Польщею. Зауважимо, що орієнтація на зовнішньоукраїнський фактор і використання української еміграції та галицьких українців в інтересах більшовицької влади стали можливими лише внаслідок здійсненої ще наприкінці 1919 р. демонстративної зміни гасел і визнання помилок в «українському питанні». Переважній частині української соціалістичної еміграції такий крок здавався реальною зміною курсу, поверненням більшовиків до органічного для всіх антиімперіалістичних сил «соціалістичного принципу визволення народів». Саме завдяки такій зміні курсу українські есери спочатку затято критикували Петлюру за союзницькі відносини керованої ним УНР з Польщею, а після початку наступу польсько-українських військ у квітні 1920 р. засудили «українського зрадника Петлюру, що грає низьку ролю легалізатора злочинства польської шляхти проти українського народу».

М. Грушевський та О. Жуковський, які були, відповідно, головою та секретарем Закордонної делегації УПСР, у липні 1920 р. передали В. Затонському адресованого до ЦК КП(б)У листа, у якому відзначалося: «Оскільки УПСР розділяє завдання III Інтернаціоналу, а ваша партія не полишає гасла вільного самовизначення народів, ми впевнені у досяжності повної угоди і координування дій УПСР з планами КП(б)У, об'єднаними загальними інтересами соціалістичної революції». На публічне співробітництво з українськими есерами більшовики не пішли, але нейтрально-позитивне ставлення УПСР до більшовицької влади відіграло свою роль у зміцненні більшовицького режиму.

Важливішою для більшовицької влади була позиція групи В. Винниченка, який ще у вересні 1919 р. остаточно розірвав стосунки з УСДРП і створив у Відні Закордонну групу українських комуністів. Винниченко, як і Петлюра, був вихідцем з лав УСДРП, він брав найактивнішу участь у творенні УНР як 1917 р., так і наприкінці 1918 — на початку 1919 р., і тому його позиція могла бути використана в антиуенерівській пропаганді ефективніше. До того ж Винниченко, насамперед через свою непримиренну позицію до угоди з Польщею, користувався значною підтримкою чималого загону українських соціал-демократів у Галичині, яких Кремль намагався залучити на свій бік. Тому до пропозицій про співробітництво, які виходили від цього діяча, більшовицьке керівництво поставилося прихильніше.

Сам В. Винниченко щиро вірив в ідеали комунізму як ідеології, що знищить не лише соціальне, а й національне гноблення. Тому публічні незалежницькі гасла більшовиків він вважав не тимчасовою поступкою, а стратегічною зміною політики Кремля в «українському питанні». Його завела в оману резолюція «Про Радянську владу на Україні». «У цій резолюції російські комуністи стали вже на ґрунт не тільки принципіального, але й реального, фактичного визнання ваги національного питання», — писав він. З огляду на таке бачення ситуації в Україні як Винниченком, так і його соратниками, він «з дозволу спільної конференції Закордонної групи УКП і Закордонної організації УПСР (25 лютого 1920 р.) офіційно звернувся до радянської влади з проханням надати можливість повернутися на Україну».

Така можливість була надана Винниченку невдовзі після початку радянсько-польської війни. Її потреба випливала з аналізу настроїв українського суспільства та насамперед через усвідомлення більшовиками небезпеки неконтрольованої ними самоорганізації українців. Сталін у телеграмі Троцькому з Кременчука від 11 червня 1920 р. писав: «1. Петлюра являє собою серйозну силу в губерніях Зах[ідної] України, по всій Київській губернії й, зокрема, Полтавській; більш серйозну, ніж наші Ради. [...] Про Радвладу селяни знають лише те, що в неї чимало військ і вона відбирає хліб. Зважаючи на все це, я думаю, що поява Винниченка на нашому горизонті має зіграти найбільш серйозну роль у боротьбі з серйознішим ворогом революції на Україні, тобто з петлюрівщиною».

Інакше кажучи, очолюваний Петлюрою рух за УНР у Кремлі оцінювали як дуже серйозну небезпеку, на подолання якої слід кинути якомога більше сил. Ідея УНР і Петлюра як її символ справді мали підтримку в народних масах (див. вклейку, рис. XII), і тому більшовикам була дуже потрібна допомога з боку Винниченка та українських есерів.

Із вищенаведеної телеграми Сталіна можна зробити висновок, що основну небезпеку він вбачав в українській інтелігенції, передусім у вчителях як наймасовішій її частині та кооператорах як найкраще організованій та такій, що очолює процес економічної самоорганізації суспільства. Розкол інтелігенції був однією з головних цілей більшовицького керівництва. Загалом мети досягти вдалося, та й Винниченко відіграв свою роль. Сам факт загравання більшовиків із В. Винниченком, як і його доброзичливе ставлення до більшовицької влади, що збереглося навіть після того, як він виїхав закордон, значною мірою сприяли лояльності до Кремля чималого загону українських соціал-демократів Галичини. У доповіді на VI Конференції КП(б)У (грудень 1921 р.), вже підсумовуючи розпочатий 1920 р. процес, X. Раковський відзначав: «Ми маємо в Галичині партію, яка тепер ще називається с[оціал]-д[емократичною] партією, яка була колись партією Винниченка і кампанії. Вона й тепер є потужною організацією. І ось тепер явилися делегати цієї партії і прохають прийняти її в Комінтерн. Зі свого боку партія приймає всі умови Комінтерну. Це дуже символічно, що організація, яка до вчорашнього дня була опорою петлюрівського уряду, явилася тепер до нас, щоб, відмовившись від своєї минулої