Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Розумію! – мені відразу пригадалась підслухана нічна розмова. Видихаю. Поступово приходить усвідомлення того, що життя мого крутого адвоката не солодкий мед, а важка, клопітка, щоденна рутинна праця на результат.

– Ну от. Тому не дивуйся, якщо інколи він зникатиме та не виходитиме на зв'язок. У нього така робота. Звикай. Хоча, навіщо тобі звикати. Він вирішить твою справу, і ти зможеш повернутися до звичного життя: закінчиш своє навчання, вступиш до консерваторії, як плануєш, а далі все так закрутиться, що навряд чи ви часто будете перетинатися по житті, – Віталік говорить все так правильно, так логічно, а я задумуюсь над тим, що скоріш за все так і буде.

Я наступного року досягну повноліття, й піклування Станіслава наді мною завершиться. Він в жовтні одружиться з Грабовською, у нього буде сім'я, народяться діти, у кожного буде своє життя.  І зустрічатися ми будемо вряди-годи, якщо будемо взагалі. В житті всяке буває. Можливо наші шляхи розійдуться зовсім. 

– А знаєш, Стас  буде моїм піклувальником  до повноліття, – кажу, бо напевне Віталік має про це знати, принаймі мені так здається. 

– Навіть так? – щиро дивується Віталій. – То щось геть нове в біографії мого братика, не схоже на нього. А ти як ставишся до цього? То буде чиста формальність, чи він і справді буде опікуватись тобою?

– Знаєш, краще він, ніж хто-небудь інший. Не хочу, щоб мене вибирали, як річ, яка подобається чи підходить за тими, чи іншими критеріями або параметрами, як колір очей, волосся, статура. Я не іграшка в руках дорослих, яким не пощастило народити своїх дітей, і не хочу нею стати. Вибору у мене немає. Піклувальник мусить бути до повноліття, бо інший варіант, коли піклувальником буде призначена адміністрація закладу, де я змушена буду проживати,  мені не підходить, не хочу. 

– Сонечко, я все розумію. Скажу чесно, Стас хороший. Він і справді найкращий варіант з усіх, бо мені точно не дозволять, хоча можна спробувати, якщо ти хочеш, – вираз обличчя мого хлопця такий серйозний. Уявляю, як йому хочеться, та ми обоє усвідомлюємо, що то марна справа.

– Віталику, я тобі вдячна, але не варто. Ти й сам знаєш, що це не варіант. Але дякую!

– А як же Грабовська? Вони ж здається одружуються, – не вгамовується Віталій.

– Виходить ти знаєш? 

– Валентинко, всі знають. Вони непересічні люди. Крім того, ніхто ще не скасовував жовту пресу. Конкуренти розпустили чутки, що це через вибори, для рейтингу.

– А ти що думаєш?

– Я не знаю, я не цікавився тим питанням, але певен, Стас знає, що робить. А може там і справді кохання. Вони разом, здається, вже два роки. Якщо чесно, то мені байдуже. Давай краще поговоримо про нас, згода?

– Давай, Віталику, – кажу, допиваючи свою каву. Віталік, судячи з усього, вже поснідав.

– Валю, хочу перепросити за вчорашнє. 

– Ти про що, Віталику?

– Валентинко, я певен, ти знаєш про що я. Одним словом, я хочу, аби ти розуміла: я не відмовив тобі вчора. Я просто хочу, щоб все це відбулося якось по-особливому. Валю, кохана моя, я здогадуюсь, що ти ще дівчинка, й на мені шалена відповідальність. Тому хочу, дати тобі, нам трохи часу, аби у тебе точно не залишилося жодних сумнівів, а все це сталося не спонтанно, а усвідомлено, за покликом душі, у коханні. Ти мені надто дорога, Валентинко. Я знаю, що ви, дівчатка, дуже романтичні натури, і свого першого чоловіка пам'ятаєте усе життя. Кохана, я дуже хочу стати твоїм першим, а ще краще єдиним, назавжди… Хочу, аби ти про це ніколи не пошкодувала. Тому, давай дочекаємося того моменту, коли ти остаточно зрозумієш, що кохаєш мене, тоді просто скажи мені про це, добре? 

– Віталику, ти навіть не уявляєш, як я вдячна тобі за розуміння і за ці слова. Ти… ти… такий особливий, ти найкращий,  – торкаюся його підборіддя, зависаючи в тих неймовірних волошкових очах.

– Валентинко, я звичайний, просто я кохаю тебе, дуже сильно кохаю. Ти будеш моєю, я знаю, – ледь чутний шепіт заповнює увесь простір між нами. Відчуваю тепло його губ, вологий дотик. Завмираю. Тілом прокочується неймовірне тепло, прикриті повіки, ніжний трепет у грудях, томливе тепло внизу… Жадаю його поцілунків, обіймів, хочу більшого… 

Віталік наче вловлює мої бажання, огортає собою, притискаючись всім тілом аж до хрускоту. Відчуваю його всього так яскраво вперше, і мені неймовірно подобаються ті відчуття. Нестримний, шалений, такий заведений і такий обережний водночас. Цього разу Віталік цілує різко, несамовито, з напором, і мені це неабияк подобається…