Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Лікарі кажуть наче йде на поправку, однак ходити навряд чи буде, та попри все, треба надіятися на позитивний результат після чергової реабілітації. Але вони так говорять вже не перший рік. Напевне тому, щоб заспокоїти в першу чергу себе тим висновком. Як на мене, то все стабільно однаково, нікуди не рухається, – професор сумно зітхає. – Знаю, що ти щомісяця висилаєш кошти на лікування. Стасе, відпусти ситуацію, не картай себе. Ти ні в чому не винен. Вона сама таке з собою вчинила. Не можна звинувачувати себе роками в тому, до чого ти непричетний. Зрозумій, ти не бог, а просто людина,  і не можеш все повернути назад. Так мало статися, а ти не залізний. Пам'ятай, що нервові клітини не відновлюються. 

– Я знаю, однак пробачити собі ніяк не можу, хоча, як по-іншому я мав вчинити – не знаю. Віталік і досі злиться на мене та звинувачує, – Стас звучно з сумом видихає, а я вгрузла в стіну, навіть не дихаю. А розмова за дверима триває.

– Він просто з відчаю, Станіславе, не ображайся, це з часом мине. Ти ж знаєш, якими вони були гарними друзями. Через той трагічний випадок він відразу тоді ж прийняв рішення піти в медицину, хоч мріяв стати юристом, – здається я випадково підслухала те, що криється за сімома замками з минулого Станіслава Маєвського та Віталіка, але все ще не до кінця зрозуміла, що сталося.

Життя така дивна штука, непередбачувана. Ніколи не знаєш, де втратиш, а де знайдеш і що на тебе чекає попереду,  та хто твій справжній надійний супутник по житті, а хто ні. Однак, попри всі його таємниці, я хочу, щоб моїм супутником по житті став Стас Маєвський. Я від нього не відцураюся за жодних обставин. Для мене ніякої ролі не грає його минуле. Але що мені судилося, життя покаже.

Голоси за дверима стишуються, а я вирішую, що на сьогодні з мене вже досить таємниць, тому крадькома  повертаюсь до сходів, підхоплюю дзбан з водою і прямую до спальні. Треба все, почуте мною, підслухане переварити, але вирішую, що робитиму це вже на свіжу голову і поступово, бо зараз уся ця мутна каша не вписується в рамки здорового глузду. Засинаю вже аж під ранок, провівши в роздумах решту ночі до появи світанкових сутінків.

– Валентинко, як тобі спалося на новому місці? – допитується Віталік, наповнюючи мій стакан апельсиновим фрешем.

– Стоп-стоп, Віталику, дякую, досить. Зупинися, будь ласка, я стільки не подужаю, май совість, – торкаюсь рукою холодного скла склянки. Мій хлопець такий кумедний. Здається він готовий прихилити мені небо. Люблю дивитися в його очі, такі розумні й такі глибокі, голубі-голубі, як небо. 

Зараз вони блукають моїм обличчям, веселі бісики так і грають, а Віталій такий щасливий. Так і хочеться прямо зараз потонути в його обіймах. Він такий ніжний.

Вчора своєю ніжністю й солодом неймовірних поцілунків Віталій так завів мене, що я, малолітня дуринда, готова була віддатись йому, але він не прийняв мою «жертву». Напевне він саме так сприйняв це, а може злякався, що я ще маленька? Або вирішив, що я ще геть не готова, тому дав мені час на усвідомлення такого важливого вчинку.

Ох, Віталику, Віталику, благородне ти чудо, відповідальний. А мені просто в цю мить так захотілося, аби він став моїм першим чоловіком. І в той момент мою голову не відвідала жодна думка про Стаса. Все-таки дотики та поцілунки мого каратиста лікують мене від нав’язливої хвороби «Стас Маєвський», коли його немає поруч.

– Як скажеш, кохана, – Віталій нахиляється й лагідно цілує мене в скроню, а потім легко в губи. Кайфую! Чудовий ранок. Тиша. Яскраве сонце грайливо лоскоче шкіру, створюючи оптичне райдужне мерехтіння. Кущі троянд навколо тераси заповнили все довкола неповторним п’янким ароматом. Краплі роси на пелюстках заворожують своїми кришталевими переливами. Моментами цю ранкову тишу розриває дзвінкий пташиний спів, що доноситься з саду.

Мій хлопець з самісінького ранку турбується про мене, приготувавши сніданок. На тарілці з тонкої порцеляни навпроти мене парують два хрусткі круасани, а поруч красується горнятко запашної ароматної кави з густою апетитною пінкою молочного відтінку. Сиджу в зручному масивному дерев'яному кріслі на атласній бордовій подушці, наче принцеса у казці. Смакую апельсиновий фреш. Тонізує, бадьорить, одним словом, балдьож.  Поруч Віталік п’є каву, хрустить круасаном і дивиться на мене. Більш нікого. Між нами грайливі переглядки. Вирішую запитати:

– Віталику, а де всі?

– Всі вже розбіглися по своїх справах: у мами чергування, планові операції, у батька – Вчена рада й засідання кафедри…, а Стас підірвався ще з самого ранку і кудись полетів у нагальній справі.

– Тобто? Він що ночував тут, – удаю найщиріше здивування.

– Наскільки я зрозумів зі слів мами, то так. У них з батьком якийсь спільний інтерес. Можливо про щось домовлялись, вирішували чи узгоджували… Я не знаю, я не лізу у їхні справи. А чого ти питаєш?

– Просто цікаво. Стас учора кілька разів наголошував, що їде додому, а тут раптом змінив свої плани. Тобі це не здається дивним? 

– Ти знаєш, Валентинко, нічого дивного. У Станіслава доволі часто так буває. Справи, якими він займається, вимагають постійної уваги. Вони інколи приймають такий несподіваний поворот, тому він мусить завжди тримати руку на пульсі, бути готовим в будь-який момент зірватися з місця. Розумієш?