Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Валентинко, то що ти вирішила з тим конкурсом? – допитується мій турботливий хлопець, граційно вписуючись в черговий поворот, а незабаром вже виїжджає на трасу.

– З конкурсом? – споглядаю знайомі пейзажі. Цього разу вони вже не викликають у мене паніки, і це тішить. – Знаєш, напевне подаватиму заявку. Все-таки це шанс засвітитися. А для моєї майбутньої кар'єри то важливо. І Олена Петрівна так вважає – це мій музичний керівник.

– Я пам’ятаю, – посміхається Віталік. – Я її абсолютно підтримую. У тебе справжній талант і ти не маєш права проґавити свій шанс. 

– Ну, якщо ти так наполягаєш, то обов'язково подамся…, – за розмовою навіть не помічаю, коли ми приїхали. Віталій неймовірно цікавий співрозмовник. У нас так багато спільних тем для розмови, хоч насправді ми такі різні: і хобі, й уподобаннями…

– Валю, куди поставити твої речі? – цікавиться Віталік.

Залиш тут, на поличці. Я потім розберу, – відповідаю, перевзуваючись у хатні капці. За тиждень проживання у квартирі Станіслава Маєвського я вже трохи звиклась і почуваюся майже, як вдома. 

– А морозиво  неодмінно треба покласти в холодильник, – нагадує мені Віталій. Мій турботливий хлопець напакував мені з собою цілу холодильну сумку десертів. 

– Так, морозиво зазвичай зберігають у холодильнику чи у морозильній камері, – озивається знайомий голос. – Нарешті зволили явитися?

Стас Маєвський вже за звичкою непомітно з'являється в кухонному пройомі. Виявляється він з якогось переляку уже вдома. Чи у нього зараз чомусь стало менше справ, чи він більше навантажив свою команду, і через те змінився його персональний графік, невідомо.

– О, привіт Станіславе Максимовичу! А ти чого посеред робочого дня не на роботі? У тебе що змінився графік, чи ти нарешті розв'язав усі проблеми міста, – знущається Віталік, вручаючи Стасу холодильну сумку. – До речі, розклади там все гарненько у холодильнику, бо ти краще знаєш, що і де у тебе там знаходиться.

Віталій протискається повз брата та рішуче прямує на кухню. Миє руки й, наливши дві склянки води з льодом, ставить їх на барну стійку та всідається на високий табурет. Топаю слідом за ним. Протискаючись повз Стаса у дверному пройомі, кидаю на нього грайливий погляд:

– Давно приїхав? – мию руки та всідаюся поруч з Віталіком. П'ємо воду з льодом.

– Щойно, – заявляє отетерілий Маєвський,  викладаючи морозиво у холодильник. – Будете?

– Так, я не проти, а ти, – звертаюся до Віталіка. 

– Так, шоколадне.

Піднімаю свою п'яту точку з табурета, дістаю серветки, беру два ріжки з морозивом: мангове та шоколадне, подаю Віталіку його замовлення та всідаюся знову.  

– Станіславе, приєднуйся до нас, чого там закляк, наче не вдома, – Віталік пропонує брату долучитися до компанії. 

– Валю, як спалось на новому місці, комарі не дошкуляли вночі? – іронізує Маєвський, злизуючи зі своїх пишних насичених губ  рожевий малиновий сорбет, а мені так хочеться за це вкусити його за м'яке місце. Вреднючий, нестерпний, але  такий бажаний. Зараз мені вже не допомагає навіть дотик мого хлопця до мого плеча. От дідько!

– Станіславе Максимовичу, ти щось переплутав. У нашому ЖК не водяться комарі. За цим наглядає спеціальна служба. Ну хіба що один вчора заблукав. Але він, наскільки мені відомо, не залишався до ранку, поїхав раніше, чи все-таки передумав і заночував? – саркастично зауважує Віталій. 

– Взагалі-то я мав на увазі геть іншого, доморощеного нахабу, який проживає там на постійній основі, – ухмиляється Маєвський. Та яка ж привітна та втішна та ухмилка! Перехресні братські кпини почалися.  Мені так цікаво спостерігати за ними. Кумедні. Сиджу, наче проковтнула язик, а шоу триває. Що ж ви хлопці між собою не поділили? Поки я так потопаю у роздумах, а вони метають стріли та схрещують шпаги, смакуючи холодний десерт, в кишені Віталія озивається телефон. Погляд мого каратиста падає на кольоровий екран. Віталік секунду вагається, а за мить вже зникає у дверному пройомі.

Стас Маєвський відразу насідає на мене з вимогою:

– Валентино Ольшанська, нам треба поговорити.

– Станіславе Максимовичу, що за сухий офіціоз? Що змінилося за ці пів дня? – окидаю його здивованим поглядом.

– Валентино, насправді нічого не змінилося. Просто мої «сльозливі людські прохання» ти не сприймаєш серйозно, – говорить так рішуче, впевнено, вимогливо з ноткою гіркого розчарування. Невже образився? Ох Стасе! А з вигляду такий залізний, непробивний чоловік. Чого тебе те моє рішення так зачепило? Любиш, аби тобі корилися чи що? А я норовлива, вперта і непокірна. Саме так.