Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

- А поцілувати? - каже весело чупакабра над моєю головою.

- Тільки після того, як ти прибереш зі свого обличчя цю мочалку, - гидливо тицяю пальцем в його знатно відросшу борідку, яка і дійсно нагадує мені стару облізлу мочалку, якою бабуся мила старі відра.

Андрій нетерпляче дістає з пакетів і розкладає на столі гостинці, які я принесла. Чого я тільки не накупила на радощах, крім стопки, ще теплих, млинців, тут баночки з домашнім полуничним джемом, шоколадною пастою  та запашним медом, навіть на баночку червоної ікри розщедрилась, хоча вона мені зараз зовсім не по кишені. Але ж живемо лише раз.

Побачивши всю цю смакоту, замість того, щоб увімкнути чайник і заварити нам чаю, Андрій перекладає з шафи до холодильника дві пляшки білого вина, а на мій здивований погляд лише підморгує.

***

Коли я, нарешті, змогла відкрити одне око, побачила, що все ще знаходжусь у квартирі Андрія. Зітхаю із полегшенням, бо це означає, що ми залишились вдома, а не поїхали бог зна куди шукати собі пригод на п'яту точку, як планували після чергової пляшки вина.

Через деякий час, мій мозок прокинувся, може і не повністю, але в голові почали спалахувати уривки вчорашнього вечора. Ось ми їмо млинці… валяємось на дивані… дивимось фільм… Андрій приносить пляшку вина та келихи… бій подушками… кидаємось попкорном… знову вино… піца… стрибаємо на ліжку… приміряю його речі, як на показі мод… вино, знову, будь воно неладно.

Піднімаю ковдру, і знову зітхаю із полегшенням, бо на мені футболка із зображенням Халка, єдина нормальна річ з усього гардероба Андрія, яка хоч трохи прикриває мій зад. Ну що за мода у чоловіків пішла, все в обтяжку, і що не футболка, то квіточки та стразики - ганьба людству.

Судячи з шуму, Андрій вже порається на кухні, а годинник показує майже дванадцяту годину дня. Акуратно сідаю на край ліжка, і намагаюсь, занадто сильно не трясти головного. Та виявляється, що не головний біль був найстрашнішим. Підскакую з ліжка, та стрімголов несусь у туалет, прикриваючи рот рукою, а в голові лише одна думка "Встигнути". Падаю на коліна перед білим троном, і те що відбувається далі, викликає тільки бажання вмерти. Мене вивертало раз за разом, поки в шлунку не скінчилась вся вчорашня їжа. Та навіть після цього я боялась підвестись без ризику потурбувати свій шлунок. Навіть не знаю скільки я просиділа на підлозі, поки у двері постукали, і пролунав стурбований голос Андрія:

- Рижуля, ти в порядку? - дверна ручка здригається, коли він береться за неї з іншого боку дверей. - Я можу увійти?

- Повір мені, ти не хочеш цього бачити, - голосний стогін зривається з вуст, коли черговий спазм скручує мій шлунок. -  Наступного разу, коли захочеш мене вбити, просто збий мене вантажівкою, - кричу голосно зі звинуваченням, - бо стан в мене буде такий самий, так хоч на вині зекономиш, - додаю вже тихіше.

Ледве підводжусь і розминаю кінцівки, бо від незручної пози ноги встигли затерпнути. Як і очікувалось, у дзеркалі на мене дивиться лахмате чудовисько, з обличчям, кольору блідої поганки, під очима залишки туші, а з рота смердить наче з помийки. Одним словом, без сліз не поглянеш.

Провівши обшук ванної кімнати, знаходжу чистий рушник, нову зубну щітку та рожеву резиночку для волосся. Навіщо вона Андрію, доведеться ще з'ясувати. Прохолодний душ бадьорить, але не настільки, як я розраховувала, бо відчуваю себе все ще пом'ятою та втомленою. Приведши себе до ладу, плентаюсь на кухню, звідки лунає аромат свіжозвареної кави, хоча не впевнена, що зможу будь-що випити або з'їсти зараз, та й взагалі сьогодні.

Андрій стоїть у плити, одягнений і достатньо бадьорий, на відміну від мене.

- Як мило. Ти навчився варити каву? Чи вирішив отруїти мене кавою, раз вином не вийшло? - пролізаю по під рукою, щоб хоч одним оком глянути. Виглядає це, так само добре як і пахне. - Невже ти, все ж таки, вирішив прислухатись до розумної людини і прибрав оте непорозуміння зі свого обличчя. Ось тепер і обіцяний поцілуночок.

Тягнусь, щоб легенько цмокнути його у щоку, але він зненацька розвертається, притуляє до себе і цілує в губи.