Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Запізніла реакція мого притрушеного мозку, прибити цього недоробленого жартівника, але за мить розумію, що це зовсім не жарт. Ці губи я не сплутаю ні з якими іншими. Заглядаю в очі навпроти й бачу там полум'я, а на губах застигла лукава посмішка, та сама, що сниться мені кожної бісової ночі, з тих самих пір, як я сіла у потяг два тижні тому.

Упираюсь руками і намагаюсь відштовхнути його, щоб бути якнайдалі, поки моє серце не вистрибнуло з грудей.

- Ти чого б'єшся? - ображено хмурить брови. - Перша ж полізла цілуватись.

Від його зухвалості, мої очі наливаються кров'ю, як у бика на кориді. Штовхаю долонями у груди, щоб вирватись з обіймів. Коли його хватка слабшає, лише на мить я відчуваю полегшення, як ногу пронизує жахливий біль.

Ковш в якому він варив каву, падає додолу, в польоті розливаючи густу рідину на його джинси та мої оголені ноги. Від шоку, забуваю що треба кричати від болю, і намагаюсь руками стерти розпечені залишки кави зі своїх ніг, поки по щоках біжать сльози.

- Не чіпай руками і сядь! - підвищує голос і натискає на плечі, щоб посадити мене на стілець, а сам сідає переді мною навпочіпки, щоб оглянути опік. 

В той час, поки червоні плями миттю розповзаються по нозі, від коліна до стегна, спостерігаю, як його довгі рівні пальці обережно торкаються моєї ноги, оглядаючи опіки. Та коли він підіймає вище край мокрої футболки, щоб оглянути стегно, я взагалі причиняю очі, бо просто не в змозі приборкати свої почуття.

Поки він шукає аптечку та не задоволено бурчить собі під ніс, вдивляюсь в кожен його рух, такий знайомий змах руки та плечі, що кумедно здіймаються поки він над чимось розмірковує. Його пряма постава, першою відрізняє його від брата, та я цього чомусь не помітила, коли полізла цілуватись. Можливо, тому що не очікувала побачити його на кухні брата, а можливо тому, що взагалі не була готова зустріти його так скоро. 

Він знову повертається до мене і покриває ногу шаром піни від опіків, а з моїх вуст зривається стогін задоволення, від дотику прохолодного засобу з розпеченою шкірою. Його посмішка та хитрий погляд свідчать про те, що він почув ці дивні звуки, але не думаю, що в цю мить його думки кружляли навколо моєї постраждалої ноги. Так само як і мої.

- Андрій сказав, що ти переїхала до Львова, - сідає навпроти мене і ставить на стіл філіжанку з кавою, яку зробив з другої спроби.

- Так, тиждень тому переїхала, - обережно розвертаюсь і сідаю за стіл рівно, відзеркалюючи його позу, от тільки без кави. - Мені запропонували тут роботу, - додаю швидко, наче виправдовуюсь. Не вистачало, щоб він подумав, наче я переїхала сюди заради нього.

- І як тобі?

- Якщо ти питаєш про роботу, то вона… цікава,  - відповідаю замислившись, бо його питання не зовсім зрозуміле мені. - Якщо про місто - то воно гарне. Думаю, мені тут сподобається.

- Андрій також сказав, що заміж ти так і не вийшла.

Отакої, приїхали. Я думала, що він докумекав до цього, ще коли написав те повідомлення, про свою козлячу поведінку.

- А тобі не здається дивним, що про моє життя тобі розповідає Андрій? - він відкидається на спинку стільця, а його пальці по черзі стукають по столу, наче грають на фортепіано. Якщо таким чином він хотів показали свою байдужість до моїх слів, то йому не вдалося. Його очі не брешуть. - Якщо тебе щось цікавить, тобі варто лише запитати в мене. Я нічого не приховую, просто ти не питаєш.

- Я щойно запитав, але ти не відповіла.

Я розумію до чого він хилить. Хоч він і знає відповідь на своє питання, та все одно хоче почути це від мене.

- Ні, я не вийшла заміж. Не зійшлись характерами, ще до нашого з тобою знайомства, - виділяю кожне слово, щоб у нього не виникало сумнівів.

У коридорі чутно шурхіт і за мить на порозі кухні з'являється Андрій з пакунком в руках. Спочатку, він підозріло зиркає на свого брата, потім на мене, а коли, крізь скляну поверхню столу, його погляд опускається на мою ногу, його очі округлюються від жаху і у два кроки він опиняється біля мене.

- Чорти б вас вхопили! Ні на хвилину не можна залишити самих. Що сталося?

- Пінна вечірка, - кажу з іронічною посмішкою і демонструю другові ногу, на якій майже розтанула вся піна. - А тебе де носило? Мене тут могли вбити або зґвалтували, поки ти вештаєшся не зрозуміло де, - намагаюсь говорити серйозно, але на Славу в цю мить навіть не дивлюсь.

- Я, між іншим, бігав до магазину тобі за мінералкою, щоб ти нарешті змогла вилізти з туалету, - незадоволено бурчить і дістає пляшку з пакету.

- Дякую величезне, мій рятівник, - беру з його рук пляшку, роблю величезний ковток і одразу жалкую про це, бо мій шлунок не збирається терпіти будь-яку рідину знову, навіть якщо це не вино, а звичайна вода. 

- Тобі допомогти? - кричить мені у слід Андрій, коли я знову кидаюсь в обійми білого трону.

Боже, як же соромно повертатись на кухню і дивитись у вічі Славі, після цієї вистави. Ото не вміла пити, то не треба було і починати. Тим паче з таким бодуном на завершення. Не скоро мене побачать зі склянкою у руці, бо знову переживати ці тортури я не збираюсь.

- Навіщо ти взагалі дістав той ковшик? - звертається Андрій до брата. - В мене взагалі то є кавомашина, - натискає на кнопку і кава, тонким струменем, тече у білу філіжанку.

- Кава з неї не така смачна, - задоволено відповідає Слава, салютує своєю філіжанкою братові й робить ковток.

- Може і не така смачна, проте безпечна, - кидає роздратовано у відповідь і ставить свою каву на стіл. - Ти якраз вчасно, - звертається вже до мене Андрій, коли бачить як я стою на порозі і спостерігаю за ними. 

- Вчасно для чого? - проходжу на кухню і радію, що мене позбавили необхідності в незручних вибаченнях.

- У нас тут скоро день народження, - робить паузу, щоб впевнитись, що я про це не знаю, та так воно насправді і є, - потрібна твоя допомога з організацією.

- Теж мені, знайшли тамаду, - обурююсь його пропозиції.