Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

РСФРР. Практично таке включення вже відбулося. 27 січня 1920 р. Всеукрревком видав постанову «Про об'єднання діяльності УСРР та РСФРР», у якій зазначалося: «У розвиток угоди Всеукраїнського ЦВК від 1 червня 1919 р. про об'єднання діяльності обох республік, надалі до остаточного оформлення відносин останніх, оголошується: 1. Усі декрети і постанови УСРР, що стосуються органів влади і підвідомчих установ, зв'язаних з вищевказаною угодою (як-то: військових, ВРНГ, продовольства, працесоцзабезу, шляхів сполучення, пошти й телеграфу, фінансів) анулюються й замінюються декретами РСФРР, що вступають у дію на всій території України з моменту публікації цього і підлягають негайному виконанню». Названі галузі мали напряму керуватися з центру, їх обласних (загальноукраїнських) органів в Україні не було. Щоправда, встановити жорсткий контроль над управлінською вертикаллю УСРР Кремлю не вдалося. Однак це було викликане не наданням тих чи інших повноважень українському субцентру влади, а управлінським хаосом, який панував в Україні. Зазначимо, що вагомою причиною такого хаосу були й спроби Кремля управляти всім із центру.

Уже згадана нами постанова політбюро від 17 та 18 січня містила ще й такий параграф: «Запропонувати президії ВЦВК створити комісію для вербування основ федеральної конституції РСФРР. До складу комісії як основне ядро ввести тт. Каменева, Крестинського і Раковського. Після опрацювання основних політичних положень подальшу науково-технічну розробку доручити спеціальній підкомісії». З огляду на персональний склад комісії (Каменєв уже не був таким централістом, як у травні—липні 1919 р., і навіть у заувагах до ленінського листа з приводу перемог над Денікіним відзначав, що вождь «видав» себе як великороса), можна було сподіватися на реальне врахування українських інтересів. Але постанова Всеросійського ЦВК від 7 лютого 1920 р. під назвою «Про створення комісії з розробки питань федеративного устрою РСФРР», яка по суті була «радянським» варіантом вказаної постанови політбюро, мала інший характер. Про особливе становище України у ній зовсім не йшлося, а якщо й була якась рівність, то це стосувалося однакового об'єму прав України з іншими автономіями РСФРР. Зокрема, у цьому документі відзначалося: «Встановлення нормальних відносин між Російською Соціалістичною Федеративною Республікою і автономними радянським республіками, які входять до її складу, і, взагалі, неросійськими національностями, своєчасне задоволення їх потреб і вироблення форм державних відносин між частинами, що входять до Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (курсив наш. — Авт.), становить одне з найважливіших завдань Всеросійського Центрального виконавчого комітету».

Удосконалення федеративного устрою мало відбуватися на основі Конституції РСФРР. Для опрацювання цього питання створювалася Особлива комісія при ВЦВК під головуванням Л. Каменева, коло учасників якої було розширено (у порівнянні з рішенням політбюро) до восьми осіб. Хоча X. Раковський і був одним із них, однак про бодай якесь паритетне об'єднання УСРР та РСФРР вже зовсім не йшлося.

Про те, як ці рішення сприймалися українцями, засвідчував у листі до керівництва КП(б)У від 19 липня 1920 р. М. Грушевський (переклад з російської наш): «Декретована в лютому цього року Федерація радянських Республік Росії та України була великою помилкою. Вона підірвала довіру до щирості намірів комуністів, після урочистих заяв авторитетних представників радянської Росії в сенсі визнання незалежності Української республіки. Вона злякала українське населення можливістю нового національного закріпачення і спалила міст для різних елементів, що не визначилися, які були готові примиритися з будь-якою формою правління, лише б суверенність українського народу була забезпечена. Ця помилка має бути виправлена, суверенність відновлена». Більшовицьке керівництво згодом було змушене дослухатися до цих порад. Але робило воно це вкрай неохоче, бо відступати з уже, здавалося б, завойованих позицій централізації дуже не хотілося.

Україна вбачалася Кремлем максимум у вигляді автономії, тобто позбавленої державності адмінодиниці у складі РСФРР. Зайвим підтвердженням можуть слугувати аналогії з автономіями РСФРР. «Розв'язання» у січні—березні 1920 р. «українського питання» настільки задовольняло Кремль, що там вважали за можливе поширити досвід взаємин з Україною на автономні республіки РСФРР. Так, після розгляду 14 квітня питання «Про башкирські справи» політбюро ЦК РКП(б) вирішило відносини цієї автономної республіки з РСФРР встановити «на основі практики, що склалася на Україні».

Ігнорування державного статусу УСРР Кремлем поступово ставало більш публічним. Незважаючи на те, що IV Всеукраїнський з'їзд рад, який за задумом Кремля мав формалізувати «злиття» України з Росією, ще не відбувся, у Москві часом уже ставилися до України як частини РСФРР. Ігнорування України як державного утворення було настільки явним і загрожувало посиленням антикремлівських настроїв у суспільстві, що політбюро ЦК КП(б)У 10 травня 1920 р. винесло на розгляд питання «Про пресу московську і місцеву з огляду на друк низки заміток і повідомлень про Україну, які можуть лише використати петлюрівці та поляки». Було ухвалено рішення: «7. а/Доручається тов. Яковлєву зібрати матеріали та написати листа до ЦК РКП; б/ Стосовно місцевої преси вказати на необхідність суворо перевіряти всі іноземні повідомлення та не поміщати заміток, що мають за мету рекламування Петлюри; в/ Доручається тов. Раковському дати вказівки місцевим політичним органам армійської преси рахуватися з фактом існування УСРР і відповідно до цього вести газетну роботу».

Дедалі виразніша відмова центральних органів «рахуватися з фактом існування УСРР» не задовольняла не лише скептично налаштований до комунізму люд, а й багатьох прихильників радянської влади та комуністичної партії. Щоб краще зрозуміти настрій частини спершу прорадянськи налаштованого населення, процитуємо рядки з листа до червоноармійських командирів прихильного до радянської влади та комуністичної ідеології отамана Коваля, який очолював один із повстанських загонів, що діяв на Полтавщині (орфографія збережена): «Ми повстанці України, а зокрема я, боремось за самостійну Українську Радянську владу, коли тілько прийшли на Україну Російські Советські війська проганяючи Денікіна геть за межі України, то я а також більшість із мого товариства, котре лічилось і зараз лічиться в моїм отряді пішли в ряди Червоних військ і щиро працювали по затвердженню Радянської влади. Тоді ми Українці гадали, що спільними силами с Російськими Советськими військами виженемо Денінкіна з України, розсіємо чорні зграї контрреволюції і збудуємо Радянську Україну на федеративних началах з Советською Росією, надбавши широку автономність для українського народу... Довгий час я мріяв, що ми, Українці, ще зможемо як-небудь мирними шляхами порозумітися з коммуністичним Російським Урядом, але згодом переконались, що тілько мечем і кулею ми, Українці, здобудемо для себе права на вільне життя. Тільки силою зможемо позбавитись від жидівського і російського коммуністичного ярма. І так боротьба з Вами насільниками і гнобителями Українського люду до кінця, до победи. Або ви другі пани нашим потом (перших панів ми зігнали загальними з Вами силами і нажили Вас других), або ж ми вільний Український народ