Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

- Здається, я бачила, як він йшов у ліс, - пробурмотіла перелякана Мессіна. Тільки зараз я змогла побачити разом всіх мешканців особняка. П'ятеро розгублених слуг і четверо похмурих охоронців. Серапіна нервово крутила в руках нерухомого Стража, кусаючи губи. Ілліор допитувався у працівників, намагаючись зрозуміти хто останнім бачив його сина. Загір знаходився поряд з другом, ніби будь-якої миті готовий був схопити й не дати йому відірвати комусь голову. Судячи з блиску в очах Ілліора, він міг це зробити. Валдор Валенті дивився собі під ноги та хмурив брови.

- Може, він подався до капища? - припустила Ханна, але одразу ж втягла голову в плечі та опустила погляд.

- Я перевірив пошуковим заклинанням, - Кай був неприродно блідим, він не дивився на своїх наймачів, його погляд подався кудись у порожнечу перед собою. - Я не можу визначити місце розташування хлопчика на острові.

- Страж просто так не залишив би його, - приречено прошепотіла Серапіна. З її очей майже повністю зник демонічний блиск, ніби померк під тяжкістю переживань.

Не витримавши, я підійшла до неї й поклала руку на плече:

- Локайн десь тут, він знайдеться, - сказала тихо, намагаючись вкласти в голос усю впевненість. Цієї миті несподівано захотілося помолитися святій Тасинії. Хоч я й розуміла, що від цього не буде користі, але слова молитви завжди заспокоювали та допомагали зібрати до купи думки.

- Річка вийшла з берегів, - пальці Серапіни дрібно тремтіли, а дихання було поверховим і уривчастим. - А раптом він подався до води і...

Мене немов блискавкою пронизало. Тільки дивом я змогла втримати себе на ногах. Але сильніше стиснула плече демониці й наполегливо повторила:

- Локайн десь неподалік. Може, він сам зняв Стража? - зрозумівши, що Серапіна мене зараз взагалі не чує, я обернулася до Кая: - Тут дуже щільні стіни. Можливо, ви не відчуваєте хлопчика через них?

- У будинку його немає, - жваво хитнула головою Мессіна. Вона озирнулася на інших охоронців і служниць, а потім запевнила мене: - Ми обшукали всі приміщення, але Локайна ніде не було. Я бачила, як він ішов у ліс.

- Спочатку вам лише здавалося, що ви це бачили, - примружившись, я уважно оглянула дівчину. Але Ілліор швидко поставив своє запитання:

- В який бік він пішов?

Служниця на мить розгубилася, її очі забігали, а потім вона повідомила:

- У бік капища.

- Вранці там трапився обвал, - задумливо вимовив Загір. - Я залишив там заклинання, що зміцнило землю, але не впевнений, що воно довго протримається.

– Тоді нам варто обшукати весь острів! - несподівано сміливо заявив Валдор. На ньому відразу схрестилися погляди присутніх. Зиркнувши на Кая, містер Валенті знову згорбився й уточнив: - Так? Адже якщо розділимося, то зможемо обійти територію швидше?

- Так, - змушений був погодитись охоронець.

- Тоді вирушимо зараз, - схвильовано кивнув Ілліор. Він із сумнівом подивився на дружину: - Серапіна?

- Я з вами! - вона майже вигукнула це, ніби боялася, що її залишать в будинку і не допустять до пошуків. Ілліор стиснув губи в тонку лінію, але зрештою кивнув і першим попрямував до виходу.

- Ми ще оглянемо особняк, - пообіцяла Мессіна і закусила ніготь великого пальця. Серапіна кинулася за чоловіком. Я простежила за нею поглядом і відчула, як до мене підійшов Загір.

- Побудете тут, Гвен? – він знову повернувся до ввічливої ​​форми звернення. Краєм ока я завмерла як кімнату покинули охоронці та Валдор. Оглянула свою поранену ногу і підтвердила:

- Зовні я тільки заважатиму. Я буду тут, - крадькома озирнувшись, я вловила на собі погляд Ханни. Але дівчина одразу опустила голову і скоріше вийшла з кімнати. Ми залишилися з Загіром удвох, але я все одно прошепотіла ледве чутно: — Огляну ще раз будинок.

Демон прийняв цю відповідь і кинув наостанок:

- Будьте обережні.

Після цього він вирушив наздоганяти решту, а я неспішно пішла до бібліотеки.

У голові крутилося дуже багато думок. Куди міг вирушити Локайн? І навіщо?

Найжахливіше було те, що ніхто тут абсолютно не розумів суті того, що відбувається. Що саме бачив хлопчик? Чому мовчав?

Я була цілком впевнена в тому, що він бачив привидів. Але чому ні з ким не поділився? Серапіна та Ілліор справді справляли враження батьків, які прислухалися б до дитини, зробили б усе задля забезпечення її безпеки. І не стали б тримати медіума поблизу привидів.

Нога починала боліти все сильніше. Довелося оновити заклинання і від цього рухатися стало ще складніше. Дійшовши до бібліотеки, я сіла за стіл, де займалася розшифровкою книги сектантів. Розсіяним поглядом оглянула сторінку, списану парними символами.

Чому привид хлопчика мовчав? Адже він теж демон і ровесник Локайна. Так, деякі душі не хочуть говорити з живими, але тоді вони також уникають інших взаємодій. А та дитина намагалася мені щось показати, наче хотіла допомогти.

У пам'яті виплив образ нічного візитера. Від неприємного спогаду, несвідомо пересмикнула плечима. Але варто визнати, що я абсолютно точно бачила чоловіче обличчя і відчувала як прогинається ліжко під чужою вагою. Привиди безтільні, а тому не здатні на таке.

Того чоловіка я не впізнала, він не мешкає в особняку.

Чи я бачила не всіх, хто тут живе?

Перебираючи у пам'яті події останніх днів, натрапила на момент, коли спостерігала за Локайном. Він сидів у дворі абсолютно байдужий до всього, і раптом повернув голову, наче щось почув.

Тут же згадалася і фраза Валдора Валенті: «Я говорю з ним, він концентрується на моїх рухах, але в якусь мить оглядається і прислухається».

Кого він міг чути?

Привид хлопчика мовчав, не видавав жодних звуків. Невже в будинку є ще хтось? Той, хто здатний насилати видіння, що переслідували мене? Але яким чином? І навіщо?

Мене хотіли перевірити на здатність бачити душі?

Або вбити, у випадку з басейном? Адже взагалі не зрозуміло, чим би все закінчилося, якби не Загір.