Читати книгу - "Рік у місті, Марі Маас"

Аліна намагалася зосередитися на роботі, але її думки постійно поверталися до вчорашньої виставки. Слова незнайомця все ще були в її голові, як і той проєкт за склом вітрини. Відвідувачі один за одним заходили до кав’ярні, приносили звичну метушню, але для неї це був просто фон.

О десятій ранку, коли наплив клієнтів трохи вщух, Аліна вирішила зробити собі чашку лате. Вона спиралася на стійку, обережно вдихаючи аромат кави, і її погляд випадково впав на брошюру, що лежала поруч із касою. Це був невеликий каталог виставки, у які вона брала участь.

Аліна відкрила брошюру і прогорнула сторінки, перечитуючи імена художників. Її власне ім’я стояло наприкінці списку, і це змусило її трохи знітитися. Однак наступної миті вона знову згадала незнайомця. Чому його слова так глибоко зачепили її? Можливо, вона підсвідомо шукала схвалення від таких людей, як він – людей, які здавалися впевненими і зібраними?

**

Під обід у кав’ярню увійшов чоловік, який одразу привернув увагу Аліни. Він був високий, у темному пальті, з легкою пеленою снігу на плечах. У руках він тримав шкіряний портфель, а його строгий вигляд одразу видавав людину, яка звикла до ділового темпу життя.

Аліна завмерла. Це був він – той самий незнайомець із галереї.

Максим, не підозрюючи, що хтось його впізнав, підійшов до стійки й оглянув меню. Його погляд був зосередженим, але трохи втомленим.

– Лате без цукру, будь ласка, – спокійно сказав він, не піднімаючи очей.

Аліна швидко зібралася з думками. Вона кивнула і почала готувати замовлення, але руки трохи тремтіли. Вона хотіла щось сказати, але не знала, з чого почати.

Поки кавова машина працювала, Максим витягнув телефон і почав переглядати повідомлення. Його серйозність і відстороненість здавалися майже неприступними.

Коли лате було готове, Аліна обережно поставила чашку перед ним і нарешті наважилася:

– Ви були вчора на виставці, – сказала вона, тримаючи в руках рушник для стійки.

Максим підняв погляд. На мить його обличчя було позбавлене емоцій.

– Так, був, – відповів він коротко, трохи нахиливши голову.

Аліна помітила, що він впізнав її, але, схоже, не був певний, як продовжити розмову.

– Я… ваша думка про мої картини змусила мене замислитися. Не знаю, чи це добре, – вона спробувала усміхнутися, але голос видавав її хвилювання.

Максим на мить замислився, потім відповів:

– Ваші роботи мають емоції. Це головне. Але, можливо, трохи хаотичні… Хоча, можливо, саме це їхня сила.

Ці слова застали Аліну зненацька. Вона не очікувала, що він додасть щось позитивне.

– Дякую, – тихо сказала вона.

Максим лише кивнув і, забравши свою каву, вийшов із кав’ярні, залишивши її стояти біля стійки зі змішаними емоціями.