read-books.club » Сучасна проза » Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові 📚 - Українською

Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

117
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові" автора Ю. Несбе. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові» була написана автором - Ю. Несбе, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасна проза".
Поділитися книгою "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові" в соціальних мережах: 

Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батьківщині спочатку став відомим як економічний оглядач (закінчив Норвезьку школу економіки), потім як рок-музикант і композитор популярної групи «Di Derre», а наприкінці 90-х ще і як письменник, автор серії романів про поліцейського Харрі Холе. Перший з романів серії — «Нетопир» (1997) — був визнаний кращим детективом Скандина­вії, удостоївся у критиків звання «миттєвого бестселера» й приніс авторові престижну премію «Срібний ключ».
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Ми­сливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пен­таграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 44
Перейти на сторінку:

Несбьо Ю

Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові  

Розділ 1

З чого почати цю оповідку? Я охоче почав би з того, що започаткувало всі події. Але мені не дуже відомо, де їхній початок. Так само, як будь-хто в цьому світі, я небагато знаю про істинні причинно-наслідкові зв’язки у своєму житті.

Може, почати з того, як я усвідомив, що у футболі я серед однокласників аж на четвертому місці? Чи з того, як Бассе, мій дід, показав мені малюнки — свої власні малюнки собору Саґрада Фамілья? Чи з того, як я вперше затягнувся цигаркою і вперше послухав пісню групи «Grateful Dead»? Чи з того, як я прочитав Канта в університеті та вирішив, буцімто зрозумів його? Чи з того, як я продав першу дозу анаші? Чи з того, як поцілував Боббі, що насправді була дівчиною, чи коли вперше побачив мале, зморщене і нестерпно верескливе створіння, якому судилося потім називатись Анною? Чи, може, з того, як я сидів у смердючій підсобці у Рибалки, а він розповідав, яких він воліє від мене справ? Я не знаю. Ми приробляємо до своєї історії голову та хвіст, щоби вона виповнилася логікою і наше життя набрало сенсу.

Отже, чому б мені не почати просто тут, посеред усієї плутанини — у тому місці і в той час,коли доля зробила паузу, щоб віддихатися. На якусь мить мені здалося, що я в путі, а водночас — у кінцевому пункті.

Я вийшов з автобуса серед глупої ночі. Примружився на сонце. Воно визирало з-поза острова в морі на півночі. Руде і летаргічне. Достоту як я. За сонцем знову море. А там, іще далі, Північний полюс. Можливо, це те місце, де вони не відшукають мене.

Я роззирнувся довкола. З трьох інших сторін світу до мене спускалися положисті схили. Червоно-зелений верес, каміння, нечисленні скупчення приземкуватих берізок. На сході кам’яниста земля переходила у море плавно, а на південному заході берег над водою наче ножем обтяли. На висоті близько ста метрів над морською гладінню розкинулося відкрите плато, що тяглось у глиб суходолу. Фіннмарк. Тут, як казав мій дід, уривається небокрай[1].

Густо встелена гравієм дорога вела до селища. Серед поставлених щільно один до одного низеньких будиночків вирізнялася єдиним вертикальним елементом церковна дзвіниця. Коли я ще тільки прокинувся в автобусі, ми саме проїжджали дороговказ із назвою «Косунд» неподалік від дерев’яної пристані. Тож я подумав: «Чом би й ні?» і смикнув шнурок над вікном, подавши водієві знак на вимогу зупинки.

Я надів піджак, узяв свій шкіряний кофр і рушив до селища. Пістолет у кишені піджака, у такт ході, бив мене точнісінько у тазову кістку — я завжди був надміру ху­дорлявим. Я зупинився і спустив нижче пояс-гаманець під сорочкою, щоби він пом’якшував удари.

На небі ні хмаринки, а повітря було таким ясним, що мені здавалося, буцімто я бачу нескінченно далеко. Скільки сягає око принаймні. Фіннмаркське плоскогір’я, наскільки мені відомо, вважається мальовничим. Дідько його зна, чому. Схоже, так заведено говорити про непривітні місцини: люди у такий спосіб показують свою вищість — так само як хизуються своїм смаком до незрозумілої музики чи мудрованої літератури. Я сам так поводився. Я вважав, що тим урівноважу бодай деякі свої вади. Або ж таке уявлення має втішити небагатьох, кому випало тут мешкати: «Ой, тут така краса!» Бо яка насправді краса може ховатися в одноманітному вбогому ландшафті? Це Марс. Червона пустеля. Безживна і моторошна. Ідеальна, втім, схованка. Хотілось би сподіватися.

Гілки дерев при дорозі здригнулися, і якийсь чолов’я­га, перестрибнувши канаву, вискочив на шлях. Моя рука мимоволі сягнула в кишеню, по пістолет, але я вчасно стримався. Цей тип — не один із них. Цей на вигляд був достоту джокер, що вивалився з карткової колоди.

— Вечір добрий! — гукнув чолов’яга.

Він подибав у мій бік, перевальцем, на своїх ногах — таких кривих, що у просвіт між ними я бачив усю дорогу, що вела до селища. Коли він підійшов ближче, я зрозумів, що на голові у нього ковпак не джокера, а саамський національний: синьо-червоний із жовтим та без балабончиків. Узутий він був у світлі шкіряні чоботи, а з його синьої парки, залатаної в кількох місцях чорною липкою стрічкою, крізь дірки вилазив наповнювач, більше схожий на ізоляційну вату, ніж на пух.

— Пробачай, якщо я питаю, — почав він, — але хто ти будеш?

Чолов’яга був принаймні на дві голови нижчий од мене. Широке пласке обличчя, губа від вуха до вуха, розкосі очі, як у азіата. Якби зібрати водно всі стереотипні уявлення мешканців норвезької столиці про мешканців саамської провінції, вийшов би портрет мого стрічного.

— Я з автобуса, пасажир, — відповів я.

— Це я бачив. Мене звати Маттіс.

— Маттіс... — повторив я спроквола, виграючи зайві секунди для пошуку відповіді на його неминуче наступне запитання.

— А тебе як?

— Ульф, — сказав я.

Ім’я нітрохи не гірше за будь-яке інше.

— А що тобі треба в Косунді?

— У гості приїхав, — кивнув я у бік селища.

— У гості до кого?

Я зітнув плечима:

— Ні до кого конкретно.

— То ти з природоохоронного відділу чи проповідник?

Не знаючи, на що схожі працівники природоохоронного відділу, я заперечно похитав головою і провів рукою по своєму довгому, як у хіпі, волоссю. Мабуть, варто підстригтися. Не мозолитиму їм тут очі.

— Пробачай, якщо я питаю, — знову завів він своєї. — То хто ти є?

— Мисливець, — сказав я.

Ймовірно, мене схилила до такої відповіді згадка про охорону природи. Зрештою, у моєму твердженні було стільки ж правди, скільки й брехні.

— Он як, Ульфе? То ти у нас полюватимеш?

— Тут наче гарні місця для полювання.

— Так, але ти приїхав за тиждень до відкриття сезону. Полювання тільки з п’ятнадцятого серпня.

— Тут є готель?

Саам розреготався. Тоді відхаркнув і виплюнув коричневу грудку — сподіваюсь, який-небудь нюхальний чи жувальний тютюн. Грудка гучно ляпнулася на землю.

— А пансіонат? — зробив я припущення.

Він заперечно похитав головою.

— Кемпінг? Кімнати в оренду?

На телеграфному стовпі позаду нього був наліплений постер якогось танцювального гурту, що мав виступати в Алті. Отже, головне місто не так далеко звідси. Можливо, мені варто доїхати автобусом аж до Алти.

— А як щодо тебе, Маттісе? — запитав я, прибивши комара, який вкусив мене у лоб. — Я не зможу зняти у тебе ліжко бодай на одну ніч?

— Ліжком я палив грубу навесні. Травень цього року був холодний.

— Матрац? Перина?

— Матрац?

Він змахнув рукою у бік порослої вересом долини.

— Дякую, але я полюбляю, коли є стеля і стіни.

1 2 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"