Читати книгу - "Рік у місті, Марі Маас"

Максим вийшов із кав’ярні, затягнув шарф вище, ховаючись від пронизливого морозного вітру. У руках він тримав паперовий стаканчик із лате, який усе ще парував у ранковому повітрі. Він не поспішав, хоча зустріч, на яку він йшов, уже мала початися.

Його думки були зайняті зовсім не архітектурними проектами чи дедлайнами, як зазвичай. Раптова зустріч із художницею, чия виставка вчора змусила його відчути щось незвичне, не давала спокою.

"Який збіг…" – подумав він, ковтаючи гарячу каву. Її запит у кав’ярні здався йому щирим, майже беззахисним. Аліна нагадала йому когось із минулого, хоча він не міг точно згадати, кого саме. Її роботи й тоді, у галереї, викликали у нього суперечливі емоції – він бачив у них щось живе, але водночас хаотичне, ніби вона сама не знала, що хоче сказати.

"Емоції – це важливо, але…" – він зупинився, не завершивши думку.

Максим працював над проєктами, де кожна деталь була розрахована до міліметра, кожен кут мав своє призначення. У його світі мистецтво було не лише емоцією, а й порядком, структурою, балансом. Він звик контролювати все – від ліній у кресленнях до своїх почуттів. Але ця дівчина… Її роботи були зовсім інші. Вони наче кидали виклик його раціональності, змушували ставити під сумнів власні переконання.

**

Максим прибув у свій офіс на пів години пізніше, ніж планував. У приміщенні було тихо, лише дзижчання принтера нагадувало про роботу, яка кипіла. Його асистент, Андрій, привітав його коротким кивком.

– Ви бачили, Максиме? – Андрій махнув рукою на екран ноутбука.

Максим нахилився. На екрані був ескіз, який ще кілька днів тому обговорювали на зустрічі. Це був фінальний варіант проекту, але Максим раптом побачив у ньому щось невірне. У його голові знову виникли кольори й хаотичність картин Аліни.

– Ні, – сказав він після паузи. – Це потрібно переробити.

Андрій здивовано підняв брови.

– Але ж ви самі затвердили це на минулій зустрічі.

– Тепер я бачу, що в цьому бракує життя, – відрізав Максим і пішов у свій кабінет.

**

Ввечері, сидячи у своїй квартирі, Максим розглядав у вікно мерехтіння міських вогнів. Його квартира була ідеальною – мінімалістичною, з чіткими лініями й нейтральними кольорами. Але сьогодні вона здавалася йому бездушною.

На столі лежала його записна книжка, куди він зазвичай робив замальовки й нотатки. Поруч лежала брошура з виставки. Максим узяв її до рук і почав гортати. Його увагу знову привернули роботи Аліни.

"Вона каже більше, ніж думає, через ці хаотичні мазки," – подумав він. – "Може, у цьому є сенс? Залишити щось незавершеним, дозволити хаосу існувати?"

У голові раптом сплив момент їхньої зустрічі у кав’ярні. Її очі – трохи втомлені, але з вогником, який він не міг не помітити. Він зрозумів, що цей випадковий збіг був не таким уже й випадковим.

Максим відклав брошуру й узяв олівець. Він зробив швидкий ескіз: не будинок, не проект – просто лінії, які перепліталися, як спонтанний діалог між його раціональністю та тим хаосом, який привнесла в його життя Аліна.

**

Ранок у Максима почався з дзвінка клієнта. На іншому кінці лінії звучав звичний голос, повний вимог і дрібних уточнень. Він тримав телефон плечем, намагаючись одночасно заправити кавову машину й пробігтися поглядом по нотатках на робочому столі.

– Зробіть презентацію до кінця тижня. І додайте більше деталей до центрального атріуму, – голос у слухавці був настільки дратівливим, що Максим ледь стримав зітхання.

– Добре, Сергію Петровичу. Всі правки врахую, – відповів він спокійно, хоча в душі вже складав список додаткової роботи.

Після дзвінка Максим вирішив перевірити свіжі ескізи, які намагався створити минулого вечора. Зазвичай його ідеї були чіткими, структурованими, але цей ескіз… Він відрізнявся. Лінії були нерівними, майже спонтанними, як відлуння того хаосу, який він бачив у картинах Аліни.

Він відчував, що цей ескіз щось у ньому пробудив. Розум підказував, що це не зовсім правильний підхід, але інтуїція наполягала, що у цій недосконалості є щось нове.

**

Після обіду Максим вирішив ненадовго відволіктися і зайшов у ту ж кав’ярню, де сподівався побачити Аліну. Йому хотілося знову відчути те дивне, але приємне хвилювання від їхньої розмови.

Усередині було тепло, а запах кави і випічки огорнув його, як ковдра. Він оглянув приміщення. За стійкою стояла вона. Її каштанове волосся було зібране в недбалу зачіску, а на обличчі грала легка усмішка, коли вона приймала замовлення.

Вона помітила його, але, здається, спробувала приховати своє здивування.

– Знову лате без цукру? – запитала вона, коли він підійшов.

– Так. Ви запам’ятали? – Максим легенько підняв брови.

– У нас не так багато відвідувачів, які замовляють лише лате без нічого, – відповіла вона, трохи посміхаючись.

Цього разу розмова зав’язалася легше. Вона запитала, чим він займається, і він коротко розповів про свою роботу архітектора. Аліна слухала уважно, нахилившись до стійки.

– Архітектор… Це пояснює, чому ви так критично дивилися на мої роботи, – сказала вона трохи іронічно.

– Це професійна звичка, – зізнався Максим. – Але… Ваші картини змусили мене задуматися.

Вона здивовано підняла погляд.

– Справді?

– Так, – він зробив ковток кави. – У них є те, чого часто бракує моїм проєктам. Свобода. Емоція.

– Але ж ви казали, що їм бракує структури, – нагадала вона.

Максим усміхнувся.

– Іноді хаос може бути сильнішим за ідеальний порядок.

Ці слова змусили її замислитися. Вона дивилася на нього, ніби вперше бачила. Його строгий вигляд тепер здавався їй не таким неприступним, а його очі – трохи м’якшими.

**

Коли Максим вийшов із кав’ярні, він відчував себе дивно. Розмова з Аліною розбудила в ньому щось сховане – бажання вийти за межі своїх чітких правил. Він почав помічати, як багато він контролював у своєму житті, і як мало залишав місця для несподіванок.

Аліна ж лишилася стояти за стійкою, намагаючись зрозуміти, чому їхня коротка розмова залишила в її душі теплий слід. Вона дивилася крізь вікно, спостерігаючи, як Максим зникає в сніжній заметілі.