Читати книгу - "Рік у місті, Марі Маас"

Ніч після виставки видалася неспокійною. Аліна довго не могла заснути. Її розмови з гостями крутилися в голові, але найбільше чомусь згадувався той незнайомець у темному пальто, який дивився на її картини так, ніби розкладав їх на частини, шукаючи вади. Його слова про "хаотичність" болісно відбивалися у пам’яті, хоч він і сказав їх без злого наміру.  
Ранок приніс снігопад. Великими пухнастими пластівцями сніг осідав на дахи, вкривав бруківку, а місто ставало тихим і магічним. Аліна вирішила вийти прогулятися, щоб розвіяти важкі думки.  
Її шлях пролягав крізь старі вулички міста, де вузькі дороги перепліталися між собою, а крізь тишу ледь долинали звуки ранкових кроків. Вона тримала руки в кишенях пальто, а тепле світло з вікон крамниць і офісів створювало затишний контраст із холодним білим снігом.  
Зупинившись перед однією з вітрин, вона підняла голову. За склом була виставлена модель майбутнього архітектурного проєкту. Високий скляний будинок з елементами дерева та металу виглядав водночас сучасно й несподівано гармонійно. Він нагадував їй щось – можливо, спробу упорядкувати хаос, про який їй говорив той незнайомець.  
На нижньому куточку макету золотими літерами було викарбувано ім’я автора. Аліна придивилася: *Максим Литовченко*. Її серце завмерло на мить.  
"Це він," – раптом промайнуло в голові. Тепер усе ставало зрозумілим: його суворий погляд, його зауваження про структуру й упорядкованість. Ця робота ідеально відображала його характер. В ній було все, чого бракувало їй у житті – впевненість, продуманість, міцний фундамент.  
Аліна зробила крок назад і довго стояла, дивлячись на модель. Їй було складно пояснити, що саме вона відчуває. Захоплення? Заздрість? Роздратування?  
Раптом вона помітила своє відображення у склі. Її обличчя виглядало втомленим, але очі сяяли – це було щось нове, чого вона давно не відчувала.  
"Він усе-таки має рацію," – тихо сказала вона сама собі, опустивши голову.  
Це несподіване відкриття змусило її задуматися, чи її творчість могла б колись стати такою ж впорядкованою й зрозумілою, як його проєкт. Але щось у ній підказувало, що вона не хоче змінюватися настільки радикально.  
Зробивши останній погляд на модель, вона повернулася й пішла в бік дому, залишаючи за собою сліди на свіжому снігу. В її душі залишився відгомін тієї дивної зустрічі та роздумів про людину, яка, сама того не бажаючи, зачепила її внутрішній світ.  

Після прогулянки сніжним містом Аліна повернулася додому з легким відчуттям втоми, але її голова була заповнена думками. Виставка, слова незнайомця, архітектурний проєкт, що вона побачила у вітрині, – усе це кружляло у свідомості, як сніжинки за вікном.

Вона скинула пальто, поставила мокрі від снігу черевики біля дверей і, навіть не вмикаючи світло, сіла на диван. Її маленька квартира була скромною: одна кімната, старенький килим на підлозі, стіл з фарбами та полотнами у кутку. На стіні висів розклад, де були помічені робочі зміни у кав'ярні, але замість нього її погляд упав на порожнє полотно.

"Чому б не спробувати щось нове?" – подумала вона, підвівшись і потягнувшися до фарб. Її рука потягнулася за пензлем, але щойно вона торкнулася полотна, думки застопорилися. Жоден колір, жоден штрих не здавалися правильними.

Розчарована, вона відклала пензель і пішла на кухню. Поставивши чайник на плиту, Аліна замислилася. Можливо, вона занадто емоційно реагує? Той незнайомець навіть не намагався образити її роботи, але чомусь його слова залишили такий слід.

"Треба відпустити," – сказала вона собі, виливаючи гарячий чай у улюблену керамічну чашку.

Решту вечора вона провела за книгою, намагаючись відволіктися, але читання йшло важко. Сон прийшов лише під ранок.

**

Будильник задзвонив о шостій ранку. Аліна перевернулася на інший бік, намагаючись проігнорувати його, але дзвінкий звук був наполегливим. Зрештою, вона встала й підійшла до вікна. Місто вже прокидалося: снігопад ущух, але бруківка досі була засипана білим пухом.

Після швидкого душу вона стала перед дзеркалом. Її світло-каштанове волосся виглядало трохи скуйовдженим, але вона вирішила залишити його таким – це було її звичним стилем. Одягнула теплий темно-синій светр, який гармоніював із її очима, і чорні джинси.

Перед виходом перевірила сумку: блокнот, телефон, ключі, термос для чаю. Як завжди, усі дрібниці були на своєму місці.

На вулиці мороз освіжив її обличчя. Вона повільно йшла у бік кав’ярні, милуючись ранковим містом. Світло ліхтарів ще пробивалося крізь сутінки, але поступово розсіювалося.

У кав’ярні було тепло й затишно. Запах свіжої випічки й меленої кави наповнював приміщення. Аліна за стійкою звично готувала замовлення. У неї був улюблений ритуал: розкласти чашки, перевірити запаси сиропів, налаштувати кавову машину.

Перші клієнти були звичайними: дівчина, що поспішала на роботу; чоловік у пальто, який завжди замовляв американо. Аліна працювала автоматично, але в її голові ще звучали уривки вчорашніх подій.

В один момент їй здалося, що вона побачила знайоме обличчя за вікном кав’ярні, але коли вона повернулася, то зрозуміла, що помилилася.

"Що зі мною відбувається?" – подумала вона, злегка усміхаючись сама до себе.