Читати книгу - "Ще одна спроба, Олена Гриб"

Міра вирішила для початку згребти пісок з усього тіла потерпілої і візуально оцінити ступінь ушкоджень, а там буде видно.

– Вона молодша за мене. – Перший шок минув, можна було зібратися з думками і все обміркувати. – Їй менше двадцяти, спортивна фігура, простий темний одяг… Ого. Наручний комп'ютер, це ж треба. Віртуалка, голографія… І запаролено на совість. Покажи личко… Ой!

Міра відсахнулася, вражена одразу трьома обставинами.

Перша: синці та подряпини на лобі потерпілої, що понівечили її обличчя, та ще й частинки металу на шкірі – явно сліди стіни.

Друга: швидкоплинне відчуття зловтіхи, навіть веселості при погляді на безтямну дівчину.

Третє: в пам'яті спливло ім’я.

Розі. Прізвища Міра ніколи не чула. Ця гарненька язиката моделька останній тиждень не давала спокою Астіну, а вчора…

Точно! Ось чому спалахнула сварка!

Вчора ця фарбована коза досягла мети. Вона обвивалася навколо Астіна як отруйна гадюка, трясла задом на очах у всіх, хапала його як свою власність. Якби не Міра, ті двоє зайнялися б сексом на передньому сидінні флаєра! Не дивно, що вона розлютилася. Звичайно, Астін – не її майно, але ж треба мати повагу!

Уривки спогадів перетасувались, і недавнє минуле постало зовсім у іншому світлі. Це не Міру переслідували – навпаки, Міра з незрозумілою метою гналася за безсоромним стервом.

Байк швидший, але навряд чи Розі наважилася б витиснути з двигуна максимум. Точніше, наважилася надто пізно – десь тут, поряд із занедбаним ангаром, і не впоралася з керуванням. І Міра потрапила в аварію слідом за нею, бо заряд якоїсь зброї розбив гальмівну систему скутера.

Хто стріляв?

Ну…

Поліція?

Та ні, тоді про перегони зі стріляниною повідомили б у новинах.

А раптом?!

Міра перевірила кишені безтямної дівчини. Знайшла ідентифікаційну картку на ім'я Розалі Ламон, дев’ятнадцять років, студентка технічного коледжу із сусіднього міста.

І зброя… Маленький слабкий бластер, ефективний лише на близькій дистанції. Він був як іграшка, і спочатку Міра вважала його муляжем, але в думках щось ворухнулося. Щось погане!

Пояснення всього.

Дорога. Так, попереду була безкінечна пуста дорога.

І фари. Вони вихоплювали з темряви дорожні знаки, але Міра не дивилася на попередження. Її ціль похитувалась на відстані кількох десятків метрів, і поступово дистанція скорочувалася.

Залишалося зовсім трохи! Міра пам'ятала тріумф, що охопив її тої миті, коли байк завиляв, втрачаючи швидкість. І приємна вага короткого уламка арматури в руці. Жодних сумнівів, Розі мала померти.

Байк розвернувся, світло фар блиснуло на тій дурниці, яку домашні дівчата вважають зброєю. Розі натиснула на спуск кілька разів, але плювки вогню лише роздраконили Міру, змусили рухатися швидше.

Уламок арматури піднявся ніби сам собою, і Розі закричала, зрозумівши: їй не врятуватися. Вона повернула байк на середину дороги, але це вже не мало значення. Залізяка вдарила її по голові не сильно – Міра якраз виявила, що гальма не працюють, і забарилася.

Втім, і того вистачило. Байк скотився з насипу, втратив швидкість і зник за стіною старої занедбаної будівлі. Приблизно в той же час у скутера відмовило взагалі все, і Міра зустрілася з іржавими воротами.

– Я… Вбила її… Через ревнощі?!

Розі відповіла слабким стогоном.

На її голові не було видно крові. Винно-червоний шарф охоплював шию та потилицю, приховуючи рану. Здається, кров засохла, і Міра не хотіла його чіпати. Все одно аптечки немає, а за кілька хвилин заряду батареї вистачить, щоб викликати медиків.

Номер відстежать, приїде поліція… Міранель Вовк неодноразово попереджали, що в'язниця – її доля, але Міра до останнього сміялася зі страхів боягузливих дурнів.

Планшет пискнув, скаржачись на низький заряд батареї, однак увімкнувся.

«Міку, я майже вбила людину. Скинь анонімно мої координати куди треба», – написала Міра братові, що розбирався у злочинах. Щоправда, вигаданих: із комп'ютерних ігор, без яких він не мислив свого життя.

«Скинув. У тебе сім хвилин», – майже відразу ж надійшла відповідь.

Міра тихо вилаялася, бо напевно залишила свої сліди і на одязі Розі, і на байку, і на скутері, і на воротах, і… Та скрізь!

Семи хвилин не вистачить, щоб хоч трохи прибрати за собою і зникнути звідси без транспорту.

«Писав Мік. Буду за три хвилини», – прийшла звістка від Астіна.

Зрадник! Якби він не усамітнився з Розі, нічого б цього не сталося!

– Надвечір ми з Розі трохи поскублися, свідки є. Можна не переживати щодо моєї ДНК на ній, – пробурмотіла Міра, витираючи розвідний ключ підкладкою куртки і жбурляючи його подалі в піски. – Або навпаки…

Вона протерла кермо байка і повернула його в лежаче положення, розсунула ворота повністю, приховуючи вм'ятину, і покотила скутер до дороги, шкодуючи, що вітер не замете слідів.