read-books.club » Фантастика » Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник 📚 - Українською

Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

219
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1" автора Олександр Павлович Бердник. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник» була написана автором - Олександр Павлович Бердник, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Фантастика".
Поділитися книгою "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник" в соціальних мережах: 

Новий науково-фантастичний роман відомого письменника-фантаста — гостросюжетна оповідь про найболючіші проблеми нашого віку — охоплює минуле, сучасне й прийдешнє Землі. Розмова про космоісторичну естафету віків, про сенс буття та долю цивілізації ведеться від імені автора, в книзі використано автобіографічний матеріал.
Масштаби сюжетної панорами: епоха трипільської культура, період формування Січі Запорозької (часи Байди), XX вік з аналізом феномена Гітлера й Сталіна, XXI вік з футурологічними колізіями, що чекатимуть на наших онуків.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 104
Перейти на сторінку:
ОЛЕСЬ БЕРДНИК

ПІТЬМА ВОГНИЩА НЕ РОЗПАЛЮЄ...



ПСИХОАНАЛІТИЧНА ФЕЄРІЯ


Науково-фантастичний роман






Київ

«Український письменник»

1993




ББК 84Ук7

Б48


© Бердник О. П., 1993




Учень. Всі радощі й дива життя меркнуть перед оком Смерті, о Гурудева! Звірі й люди, славетні герої та жебраки, могутні армії і держави, гордовиті споруди земних володарів та величні храми, присвячені Богові, — все розпорошується подихом Часу-Хроноса. Люди не вірять у вічне життя, бо воно себе ніде і ніколи не стверджувало. Де, в чому шукати шляху до Безсмертя?

Учитель. Осідлати будь-які зміни, осідлати навіть саму Смерть — Блідого Коня Апокаліпсису — ось Безсмертя, любий Чела!

Творчо вилити себе у всі метаморфози. Тоді ти стаєш Всесвітом. Тоді Всесвіт дорівнюватиме Людині.

Учень. О Гурудева! Кому це під силу? Душа моя знемагає від такого страшного і дивного завдання...

Учитель. Дух, усвідомлюючи себе у Земній Сфері, оволодіває процесом зростання, асиміляції, будування, формування. Коли настає пора «розкидання каменів», Дух з жахом покидає «тіло» процесу і розгублено констатує: «Смерть!» А якщо він оволодіє процесом, потоком розпаду, радіючи можливістю повного оновлення, тоді Смерть взагалі не зможе наступити. Один раз Син Людський уже зміг здолати Смерть Смертю, давши нам Запоруку Вічного Життя.

Тому дарую тобі, коханий Чела, мій останній Скарб, Заповіданий Сином Людським, — МРІТА-ЙОГУ — ЙОГУ СМЕРТІ. Ця Йога відкриє Останню Браму, біля якої очікує Той, перед Любов’ю Якого покірно схиляється навіть Смерть.




Пролог
РЕКВІЄМ У ДЕНЬ ПОМИНАННЯ РІДНИХ ДУШ
Блискавице, блискавице! Ти — небесная дівице, Зупинися, стань! Дай на тебе подивиться, Дай на тебе помолиться, Матінко повстань!
Зупинитись я не можу, Б’ю у силу стоворожу, Це — моє життя! Хочеш мчатися зі мною? Стань вогнистою стрілою, Стань без вороття!
Хай течуть у море води, Хай ворушаться народи, Ти — лети в блакить! І тебе народить знову У ясне життя громове Блискавична мить!

Друзі мої, рідні мої, як же нам жити далі? Як віднайти спокій, Щоб знову сміятися, спати, працювати, сідати до столу, цілувати кохані вуста, розмовляти з людьми про буденні речі? Я знаю, що ви мені відповісте на цей болісний реквієм душі... Так було одвіку, таке веління життя, так сотворено світ, ми нічого не можемо вдіяти супроти законів Природи чи Бога, підростають діти, ми їм готуємо шлях до радощів і горя, до падінь і перемог! Така динаміка і логіка цього світу, і повставати супроти нього — марна трата часу і енергії духу! Вип’ємо, згадаємо добрим словом наших незабутніх і будемо сподіватися, що й нас, можливо, дехто спом’яне незлим, тихим словом...

Знаю, знаю таку відповідь і ще тисячі інших — і від цього знання ще страшніше, бо найлогічніші слова втіхи та розради позбавлені найменшої переконливості, і я жахаюся пустелі безнадійності, що випалює моє серце пекельним самумом буття.

Ще ночами мерехтять зорі, вдень сяє, як і віки тому, Сонце, ще милують наш зір квіти, ще весело сміються діти й співають птахи... Та проте хіба це той Всесвіт, котрий був учора? У цьому Всесвіті, де ми нині зібралися над прахом недавно живих і радісних людей, вже втрачено для нас щось таке суттєве, що, можливо, довіку не зняти стрічку жалоби з душі. І зірки мені здаються ранами в темно-блакитних грудях неба, і Сонце стікає кров’ю райдужних променів, і квіти ніби сліди смертельно поранених бійців, котрі з болісним зойком прощання відійшли за обрій буття, і спів соловейка мов плач за безжально розвіяною марою наших дитячих мрій та вірувань. На що ж ми сподіваємося, друзі мої, рідні мої?

Як ми легко забуваємо спільне минуле! Як байдуже проходимо степовими путівцями, навіть не глянувши на високі могили, що примарами маячать над обрієм? Хто там похований? За що убитий? Куди прямував, кого кохав, кого народив, залишив у буремному світі? Чи живі ще його спадкоємці, чи відчувають вони тяжіння цих могил — знаків бунтівливого духу?

Чую легковажно-п’яні слова: так було завжди, так було одвіку. Так жили діди й пращури... А хіба від цього легше, коли ми повторимо цю формулу загальнолюдського безсилля? Не втішайте мене, не заспокоюйте, не підсовуйте готових штампів, змайстрованих сліпцями, або лукавцями для сліпців і лукавців, або сплячими для сплячих!

Мій діду Василю! Більше піввіку минуло, коли ти помер з голоду у тридцять третім році, проте я й досі не можу збагнути — як можна змиритися з твоєю безглуздою смертю? Ніби ще вчора бриніли струни твоєї кобзи, ніби тільки що лунав твій тихий, ласкавий голос, сяяли прозорі юнацькі очі. Для чого ти мандрував на кораблі довкола світу, навіщо заглиблювався у таємниці походження світів та людей? Ніхто не перехопив твоєї естафети, ніхто не поцікавився тим, що ти побачив у туманах буття!.. Замовкли струни, відкотився у вирій голос,

1 2 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник» жанру - Фантастика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"