Читати книгу - "Ще одна спроба, Олена Гриб"

Тривога змушувала кров бігти швидше, і змерзлі пальці більше не завдавали незручностей – навпаки, слухняно пурхали по клавіатурі, поспішаючи вгамувати можливу паніку.

– Локація… Ну ж бо! Ага. П'ять кілометрів від міста, п'ятнадцять від гуртожитку, сімнадцять від вілли Шані чи три кілометри від апартаментів Астіна. Я майже вдома! А що із викликами? Хм… Жодного. Астін явно без мене не нудьгує.

«Ми посварилися! Не як завжди, а по-справжньому, тому він і не пішов на вечірку. Знати б ще, через що…» – промайнуло серед уривків спогадів.

Астін кричав, хоч він ніколи не кричить. Міра не пам'ятала слів, але вираз його розлюченого обличчя стояв перед очима. Зламаний ніс і кров на сорочці… Це Міра зламала?! Вона навчилася контролювати гнів і не давати волю рукам. Їй навіть довідку підписали. Це коштувало титанічних зусиль.

– Як щодо новин?

Найсвіжіше: нічні перегони головною вулицею міста і розлючена поліція.

– Ні, не те… На скутері особливо не поганяєш, тим паче наввипередки з поліцією. І флаєра «Кондор» у мене немає. А в Астіна є…

Але це справді не стосувалося справи. Астін ніколи не порушував правила. Він, єдиний син і спадкоємець Старого Сіна з Онікса, не міг дозволити собі таку розкіш, як увага з боку закону.

Для мафіозного клану Сінів чиста репутація мала значення як найкраща інвестиція в майбутнє.

Міра не обманювалась. Нехай Астін і обіцяв не лізти у справи батька, та коли настане час, від спадщини він не відмовиться. Вона сподівалася, що це станеться нескоро, а доти вони мають кілька безтурботних студентських років.

З думкою про те, що одного разу доведеться сказати одне одному: «Прощавай», Міра змирилася ще в шкільні часи, коли зустріла Астіна і перевернула його нудний світ багатого хлопчика із зовні респектабельної родини. Дочка поліцейського та Молодий Сін – не та пара, що може мріяти про «довго та щасливо».

Хоч у підлітковому віці Міра й бунтувала проти геть усього, та тепер вона обрала бік закону. Останнім часом їй не раз спадало на думку, що непогано б змінити спеціалізацію і випробувати себе у судовій медицині.

– В новинах мене нема, і це добре, – вирішила Міра, розриваючись між бажанням викликати таксофлаєр і жагучою потребою спочатку перевірити, куди подівся байк.

Потреба перемогла. Міцно стискаючи розвідний ключ, Міра попрямувала вздовж відбитків шин.

За рогом вони різко звертали і напівстиралися, наче…

Ну так, байк перекинувся.

Чорний, хромований, із червоним шкіряним сидінням, він був раритетом і коштував захмарно. Жодної комп'ютеризації, чиста механіка! У кіно такими користувалися злочинці, уникаючи стеження, у житті – діти багатих батьків.

Наприклад, Шані Короєн мала байк. Іноді вона давала його своїм хлопцям, але найчастіше використовувала як декорацію для селфі.

– Я не могла втікати від Шані, – переконано промовила Міра і відчула ще більшу тривогу, ніж раніше.

Шані – пустоголова лялечка з інтелектом чайної троянди. Вона ні з ким не змагається, бо вважає себе найпрекраснішою дівчиною у світі. Зачепити Шані неможливо, вона будь-які злі слова пояснює заздрістю.

Тихий стогін пролунав ніби з нізвідки, змусив Миру здригнутися і ненароком прищемити палець розвідним ключем.

Це точно не вітер і не уява!

Байк присипало піском так само, як і скутер із піцерії, але сліди шин проглядалися, підошов – ні. Отже, той, хто ним керував, не пішов звідси ногами.

Він повз. Не до ангара – до дороги. Просунувся лише на кілька метрів, але на рівнині стіна не захищала від вітру та піску. На поверхні залишилася тільки верхня частина сіро-зеленої куртки, яку Міра спочатку сприйняла за шматок старого брезенту.

Відтягуючи неминуче, вона підняла байк і притулила до ангара. Сонячне проміння блиснуло в дзеркалі, і в пам'яті спалахом промайнули кілька секунд.

Ніч, нестерпно яскраве світло, тихе бурчання мотора… Це злило! Здавалося, те світло – провісник біди, символ розпачу та безсилої ненависті.

Міра вдарила себе по щоці, відганяючи видіння. Так, переслідувач – це не жарт. І що? Бувало й гірше.

Але…

Куртка жіноча? І чомусь знайома… Не Шані, ні, та віддає перевагу натуральному хутру, а не поширеній у студентському середовищі тканині з ефектом зміни кольору залежно від часу доби.

Міра вже не вагалась, а рішуче зробила крок уперед і схилилася до присипаної дівчини. Очистила від піску її голову, помацала пульс на шиї… Полегшено видихнула: потерпіла жива! Схопила планшет, аби викликати медиків, і ледве стрималася, щоб не розбити його об землю.

«Батарея розряджена», – красувалося на екрані.

Що за капость?! Не інакше як на сайті новин увімкнулась якась мовчазна відеореклама і зжерла насилу здобутий заряд. Тепер треба хвилин п'ятнадцять, щоб накопичився мінімум, необхідний для ввімкнення. Сонце Аріадни слабке, не те що на Оніксі. Пора б уже звикнути до цього і не встрявати в халепи.

Міра поклала планшет на відкрите місце, за допомогою камінця надала йому оптимальний кут щодо променів і задумалася, чи треба витягувати потерпілу з піску. З одного боку, є великий ризик нашкодити ще більше, з іншого – доля ніби натякала, що краще розібратися з нічними пригодами до спілкування з медиками і, жодних сумнівів, поліцією.