Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

У дорозі, що важливо? Комфорт та добрий співрозмовник. На рахунок комфорту ставимо плюс, адже в автівці дійсно тепло і зручно, видно що, вона відносно нова і все в ній відполіроване, як у кота… самі знаєте що. Пункт "цікавий співрозмовник" –  в процесі, але те, що водій красунчик, це вже бонус цієї поїздки.

Дорога до готелю проходить у тиші, принаймні для мене. Позаду ведуться  бурхливі обговорення, але я не приймала в них участь, а незвично для самої себе, мовчазно дивлюсь у вікно. Спонтанні швидкі збори, безсонна ніч у "чарівному" плацкарті, зробили свою справу і я була готова захропіти в будь-яку хвилину, тим паче, що спокійна поїздка через засніжений ліс у м’якому кріслі автівки зазиває до цього.

На відміну від нашого міста, де більшу частину зими під ногами снігова жижа або дощ, тут все біле від снігу, і це не аби як тішить мене. Гілки ялинок хиляться до низу від налипаючого снігу, а сама дорога наче знаходиться у сніговому тунелі.

Ми їдемо лісами та селами вже хвилин сорок та незважаючи на охайні будиночки, повз які ми проїжджаємо, все одно відчувається глушина. І щось мені підказує, що так просто звідси нікуди не виїдеш.

Машина зупиняється, водій глушить двигун, а позаду відчиняються дверцята від чого по салону тягне холодом, від якого я миттю приходжу до тями і зрозумію, що витріщаюсь на водія.

– Приїхали, – вимовляє розтягуючи, наче дитині. Підморгує, натягує на лоб шапку й виходить з автівки.

Оце, дурепа. От взяти прямо зараз і провалитись крізь землю, від сорому. Він, мабуть, подумав, що я дивна, раз втикаю в одну точку, в той час, коли треба підняти  свою дупку і йти на всі чотири сторони. Але мене це не має хвилювати, от зараз вийду з автівки, і більше його не побачу, тому і червоніти більше не буду.

Поки я була зайнята роздивлянням таксиста, інші вже повним ходом дерлися у гору до будинків, тягнучи за собою валізи. Тож, я поспішила за ними, жаліючи, що в мене на валізі колеса, а не полози як на санчатах.

Подолавши крутий підйом, зупиняюсь перед двоповерховими будиночками, які вишикувались в рядок біля алеї.

Коли Марина запропонувала приєднатися до її компанії, в мене були трохи інші плани і довелось відмовитись, хоч і ціна подорожі була копійкова. Одна із сімей, яка мала їхати, захворіла напередодні, а заставу вже неможливо було повернути, от вона і шукала охочих серед друзів, щоб перекрити цю діру.

Отже, зважаючи на те, що я погодилась поїхати в поїздку в останню мить, то і вибору щодо проживання у мене вже не було. Хоча, якщо подумати, то він був, не великий, але все ж таки, перший варіант – в кімнаті з однією з родин, або другий – з дітьми, а точніше з підлітками.

Варіант, мешкати в одній кімнаті з родиною я одразу відсіяла, бо не хотіла бути зайвою та обмежувати людей бодай хоч якимось чином, тому залишався лише другий варіант. І поможи мені Боже це витримати.

Останок дня до вечері, ми обживалися у номерах, відпочивали, та розкладали речі. Кімната була пристойною, чотири окремі ліжка, диван, телевізор, просторий санвузол, і навіть маленька кухонька. Вільне планування додавало простору і, на перший погляд, місця було більше ніж достатньо, але рівно до того моменту, поки дітвора не розкидала свої речі по кімнаті.

Під час навчання в університеті я вирішила жити не вдома, а у гуртожитку, тому маю трохи досвіду проживання з людьми які полюбляють хаос, та не дотримуються правил особистого простору. Спочатку, це мене дратувало, і я постійно нервувала, через те, що доводилось прибирати та складати речі розкидані моєю сусідкою по кімнаті, але згодом звикла. Ірина виявилась жадібною до знань, все робила із захватом, багато читала та вчилась на відмінно. А те що книги, конспекти та безліч олівців упродовж дня мігрували по кімнаті та створювали безлад, я списала на творчий процес, та просто перестала звертати на це увагу. Як виявилось, пофігізм – може зробити людину трошки щасливою.

Переступаю через рожевий рюкзак й розкидані по підлозі капці, плюхаюсь  на диван біля Дмитрика, усміхненого хлопчика років десяти, щоб подивитись мультфільми.