Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Іноді я думаю, що все, що мені треба в цьому житті — це пити каву з нормального горнятка, яке не тріснуте, а не з того, що лишилося після новорічного набору з цукерками.

І щоб хтось сказав: «Маш, та ти просто втомилась. Полеж трохи, я все порішу».

Але ні. Замість цього я стою в халаті, з однією носком на нозі, іншою босою, мию підлогу в кухні, бо дитина вирішила, що вівсянка краще виглядає на плитці.

Це жарт? Це життя?

У такі моменти в голові звучить мій внутрішній голос:

— Маш, ти сильна.

— Ага, скажи ще, що я “надихаєш”.

Та я надихаю, тільки поки не треба вигрібати котячий лоток, відповідати на листи, які ти боїшся відкривати, і паралельно міркувати, чим годувати дитину, коли вже третій тиждень не купляєш продукти по списку, а тупо по акції.

Я колись уявляла себе дорослою? Напевно. У шістнадцять. У джинсах, з кавою в руці, усмішкою на обличчі, розкішним волоссям і повним відчуттям, що я знаю, куди йду.

А зараз?

Я маю повне право голосно сказати: «Я нічого не встигаю. Я втомилась. Я не хочу бути головною відповідальною особою по життю». Але ж хто дозволить?
 

Мені подобається, як Наталі каже:

— Маш, жінки — це еволюційний сюрприз. Ми народжуємо дітей, варимо суп, ведемо бізнес і ще здатні пережити розставання з чоловіком, який навіть не вмів мити унітаз.

Я сміюся. Бо правда.

Я зараз живу на автопілоті. Кожен день — це не історія, а тікання. Від боргів, від тиші вночі, від думок, які можуть розвалити. Я вже навіть не чекаю нічого. Просто живу. І цього, насправді, багато.

Ранки мої схожі на військову операцію. Прокинулась — вже запізнилась. Донька не хоче вставати, я не хочу вставати, але комусь треба бути дорослою. Я варю кашу, паралельно слухаю, як YouTube розповідає мені, як побудувати успішний бізнес за 30 днів, поки я в халаті з плямою від борщу.

Згадую, що сьогодні потрібно забрати взуття з ремонту. І заїхати в школу. І відповісти на листи. І купити сметану. І сплатити комуналку. І… ой, ще записатися на шугаринг. Або не записуватися — все одно не дійду.

Я весь час як той браузер: 42 вкладки відкрито, 6 зависло, і ще одна — де грає музика, а я не можу знайти, звідки.

Я іноді думаю: а якщо просто сісти?

Ось так, з чашкою кави. І не йти. Нікуди.

Сидіти, як персонаж із фільму, яка дивиться у вікно, наче розмірковує про сенс життя.

Тільки я не розмірковую. Я просто сиджу, бо ноги болять, і я не знаю, де мої капці.

Мені смішно, що колись я боялась, що стану «звичайною». А зараз молюся, щоб мій день був хоч трошки передбачуваним. Щоб хоча б інтернет не зник в момент, коли я намагаюся надіслати важливого листа. Або щоб у магазині не сказали: «Вашу карту відхилено», коли в черзі 8 людей.

А ще є діти. Вони — і катарсис, і апокаліпсис. Донька запитала сьогодні:

— Мамо, а ти була щаслива до мого народження?

І що я маю сказати?

Так, була. Але інша. Без тебе — інакша. А з тобою — глибша. Складніша. Справжніша.

Я іноді не розумію, як ми взагалі виживаємо.

Мами. Жінки. Ті, що плачуть в туалеті, бо більше ніде. Ті, що сміються в телефон з подругою, поки ріжуть буряк. Ті, що щодня вирішують, чи вистачить грошей на все, окрім себе.

Моя школа танців ще не відкрилась, але вже як другий дитина. Я думаю про неї постійно. Прокидаюсь з ідеєю в голові, засинаю з хвилюванням. Я не знаю, чи вийде. Але знаю точно — я мушу спробувати.

Бо якщо не я — то хто?

Я не танцівниця. Я організаторка. Я була менеджеркою, керувала командами, запускала кампанії. А тепер я — жінка з мрією. Трошки з вагою, трошки з виснаженням, але з бажанням дати щось цьому світу. І собі.

Сьогодні був кумедний момент.

Я підслухала, як моя донька на дитячому майданчику розповідає:

— Моя мама буде директором школи танців. Вона така крута! Вона зробила ремонт і навіть вміє купувати меблі!

І я сиджу, усміхаюсь. Бо, чорт забирай, це таке щастя — бути героїнею в очах дитини. Навіть якщо ти ще не відкрила школу. Навіть якщо сьогодні знову не помила голову.
 

Іноді хочеться поїхати на кілька днів. Без усього. Без графіку, без обов’язків, без людей. Щоб просто побути.

У моїх фантазіях це виглядає як номер у готелі, біла постіль, багато світла й тиші. І хтось приносить мені чай. І питає:

— Що ви хочете сьогодні?

І я кажу:

— Нічого. Просто побути собою.

А потім сміюсь. Бо я не можу довго бути без доньки. І без Наталі. І без ідеї, яку треба обов’язково запустити.

Моє життя — хаос. Але він мій. І в ньому я вже не намагаюся бути ідеальною.

Я — жива.

Іноді втомлена. Іноді весела. З вівсянкою на підлозі й мрією про школу танців. З неприбраним двором і блиском в очах. Я живу. Не завжди красиво. Але чесно.

І це вже перемога.