Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

— Ось, тримай, — сказала Якубова бабуся з чіткою, твердою лондонською вимовою. — Це тобі. — І, не відводячи очей від обличчя Кіті, заходилася порпатись у складках своєї широкої спідниці. — Бережи її... Куди ж вона, клята, пропала? Ага, ось! Тримай!

Вона простягла Кіті міцно стиснутий кулак. Дівчинка підставила долоню й спершу відчула, що туди лягло щось важке й холодне, а тоді вже побачила, що то таке. То була металева підвіска, схожа на краплинку. З гострого її кінця видніла маленька петелька для ланцюжка. Кіті не знала, що й сказати.

— Дякую, — мовила нарешті вона. — Така гарна річ...

— Угму, — відповіла Якубова бабуся. — Срібна. Так буде певніше, дівчатко моє.

— Але ж вона... мабуть, дуже цінна... Я навіть не знаю, чи можу..

— Бери й носи її, — кощаві руки стиснули Кіті долоню, стуливши її в кулак. — Хтозна... Гаразд, іди собі, бо мені треба вилущити ще сотню стручків. А може, й сто два — по одному за кожен рік, еге? Отож. Не заважай мені. Йди собі!

***

Наступні кілька днів Кіті з батьками міркували, що ж їм робити, та результат цих роздумів щоразу був однаковий: навіть якщо зібрати всі родинні заощадження, на сплату штрафу не вистачить кількох сотень фунтів. Будь-що доведеться продавати будинок, а далі—хтозна, що буде...

Залишалась єдина надія — на пана Пенніфізера.

«Якщо схочете — зателефонуйте. Десь за тиждень». Кіті не розповідала про нього ні батькам, ні будь-кому іншому, та ці слова добре закарбувалися в її пам’яті. Він обіцяв їй допомогти, й вона, власне, не заперечувала. От тільки з якої причини? Навряд чи просто з доброго серця...

Та якщо вона нічого не вдіє, її батьки перетворяться на безхатьків!

У телефонній книжці прізвище Т. Е. Пенніфізера справді знайшлося: то був «постачальник товарів для митців», що мешкав у Саутворку, з тим самим телефонним номером, що на візитній картці. Отож цей пан Пенніфізер, здається, існував насправді.

Але чого йому треба? Частина душі Кіті благала її не зв’язуватися з ним; інша частина наполягала, що їй однаково нема чого втрачати. Якщо не сплатити штраф найближчим часом, її заарештують і запроторять до в’язниці, а пропозиція пана Пенніфізера — єдина соломинка, за яку вона може вхопитися.

Отож Кіті врешті наважилася.

За два квартали від її будинку стояла телефонна будка. Одного ранку Кіті втиснулася в її тісний, задушливий простір і набрала номер.

Їй відповів сухий, хрипкий голос:

— «Товари для митців». Слухаю вас.

— Пане Пенніфізере?

— О, панно Джонс! Я дуже радий. Я боявся, що ви так і не зателефонуєте.

— Еге ж... Бачте, я... мене зацікавила ваша пропозиція, але перш ніж погодитись, я хочу дізнатися, чого вам треба від мене...

—Авжеж, авжеж. Я все поясню вам. Чи могли б ми зустрітися?

—Ні. Поясніть зараз, по телефону.

— Це надто необачно.

—Для мене це обачніше. Я не хочу ризикувати. Я не знаю, хто ви такий...

— Авжеж. Зараз я дещо запропоную вам. Відмовитесь — так і буде. На цьому наше знайомство завершиться. Погодитесь — вирушимо далі. Моя пропозиція: можемо зустрітися в «Кав’ярні друїдів» біля Сімох Циферблатів. Знаєте її? Популярне місце, там завжди людно. Там ви зможете поговорити зі мною в цілковитій безпеці. Якщо вас досі беруть сумніви, я запропоную ще один варіант. Покладіть мою візитну картку до конверта разом з відомостями про те, де призначено зустріч. Залиште цей конверт у своїй кімнаті, чи надішліть його собі поштою. Як хочете. Якщо з вами щось трапиться, поліція розшукає мене. Можливо, це заспокоїть вас. І ще одне. Хоч як закінчиться наша розмова, я все одно дам вам грошей. Надвечір ваш борг буде сплачено.

Ця довга промова, здається, неабияк стомила пана Пенні-фізера. Поки він тяжко відсапувався, Кіті міркувала про його пропозицію. Довго міркувати їй, однак, не довелося. Пропозиція була надто спокуслива, щоб відмовлятись.

— Гаразд, — відповіла вона. — Я згодна. В «Кав’ярні друїдів» — о котрій годині?

***

Кіті ретельно підготувалася: написала батькам записку й поклала її до конверта разом з візитною карткою. Конверт вона залишила на ліжку, притуливши його до подушки. До сьомої години вечора батьки не повернуться. Зустріч було призначено на третю. Якщо все вийде добре, вона встигне повернутися додому й сховати записку перш, ніж її знайдуть.

Кіті вийшла з метро на Лестер-Сквер і подалася в бік Сімох Циферблатів. Повз неї промайнули кілька чарівників у лімузинах із шоферами за кермом; інші люди прямували залюдненими тротуарами й берегли кишені від злодюжок. Отож посувалася Кіті повільніше, ніж їй хотілося.

Щоб заощадити час, вона звернула до провулка, який огинав крамницю маскарадних костюмів, тягся вглиб кварталу й виходив на іншу вулицю біля самісінької площі Сімох Циферблатів. Провулок був вогкий і вузький, та натомість тут не було ні вуличних музик, ні туристів, тож для Кіті він видавався справжнім шосе. Вона майнула в провулок і хутко рушила ним, позираючи на годинник. За десять хвилин третя. Вона встигне вчасно...

Аж тут посередині провулку Кіті відчула страх. Із підвіконня, на рівні її обличчя, з відьомським криком зіскочив смугастий кіт і чкурнув крізь ґрати в протилежному мурі. З-за ґрат долинув брязкіт розбитих пляшок. І тиша.

Кіті глибоко зітхнула й вирушила далі.

За мить вона почула ззаду тихі, скрадливі кроки.

їй аж волосся стало дибки. Вона пішла хутчіше. Головне — зберігати спокій; мабуть, хтось іще надумав скоротити собі дорогу. Будь-що, кінець провулку вже близько. Кіті вже бачила перехожих на великій вулиці.

Кроки за спиною почастішали — напевно, хтось наздоганяв її. Серце Кіті тьохнуло, й вона побігла підтюпцем.

Аж тут із темних дверей виступив хтось у чорному. Його обличчя затуляла суцільна маска з вузькими щілинами для очей.

Кіті зойкнула й зупинилася.

Ззаду до неї навшпиньки підкрадалися ще дві постаті в масках.

Вона вже хотіла скрикнути, та не встигла. Один з незнайомців махнув рукою — і з неї вилетіла маленька темна кулька. Кулька вдарилася об бруківку біля ніг Кіті й зникла. А на тім місці, де вона зникла, закурився густий чорний дим.

Дівча так перелякалося, що не могло поворухнутися. Воно стояло й дивилося, як дим набуває обрисів маленької істоти з чорними крильцями, довгими тоненькими ріжками й величезними червоними очима. Істота кілька разів перекинулася в повітрі, ніби не розуміючи, що їй робити.

Той,