Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Через кілька годин мати принесла їй чашку чаю — на знак примирення — й виявила, що двері міцно замкнено зсередини ніжкою стільця. Двері були тонкі, й донька чудово почула її голос:

— Я забула дещо сказати тобі, Кетлін. Твого приятеля Якуба виписали з лікарні. Його привезли додому цього ранку.

— Невже? Чому ж ти не сказала відразу?

За дверима загримотів стілець. У щілині з’явилося розчер-воніле обличчя під гривою розпатланого волосся.

— Я повинна піти до нього!

— Думаю, що це не вийде. Лікарі кажуть...

Та Кіті вже мчала сходами вниз.

Коли вона увійшла, Якуб кволо усміхнувся:

— Кіті! Хутко ж ти...

Дівча, тремтячи, підійшло до ліжка й торкнуло його за руку:

— Як... як ти дізнався, що це я?

— А хто ж іще тупотить сходами, наче скажений слон? Тільки ти. У тебе все гаразд?

Кіті глянула на свої чисті рожеві долоні:

—Так, усе гаразд.

— Еге ж, я чув... — він спробував ще раз усміхнутись, та це йому не дуже вдалося. — Тобі пощастило... Я радий.

—Дякую. Як ти почуваєшся?

— Змореним. Хворим. Наче шкварка. Якщо ворухнешся, шкіра болить. І чухається. Та мені казали, що все це загоїться. І очам теж буде краще.

Кіті полегшало на душі:

— Ой, як чудово! А коли?..

— Коли-небудь. Я не знаю... — він зненацька став втомленим і роздратованим. — Забудьмо про це! Розкажи краще про себе. Я чув, що ти була в суді...

Кіті розповіла йому про все, крім зустрічі з паном Пенніфізером. Якуб сидів у ліжку випроставшись, і його смалене обличчя супилося. Коли вона закінчила, хлопець зітхнув:

— Яка ж ти все-таки дурепа, Кіті!

— Ну, дякую!..

Вона взяла з вазочки кілька виноградин і запхала їх собі до рота.

— Казала ж тобі моя матуся! Пам’ятаєш...

— Еге ж! І твоя, й моя! Вони такі розумні, а я така дурепа! — Кіті виплюнула кісточки в долоню й викинула їх у відро, що стояло біля ліжка.

— Повір мені, я дуже вдячний тобі за те, що ти намагалася зробити. І мені шкода, що тепер ти страждаєш через мене.

—Дурниці! Знайдемо ми ці гроші...

— Всі знають, що в суді справедливості не доб’єшся. Там важить не те, що ти зробив, а хто ти такий і з ким водишся.

— Гаразд! Годі вже про це!

Кіті була не в тому настрої, щоб вислуховувати повчання.

— Годі, то й годі, — Якуб усміхнувся трохи ширше, ніж дотепер. — Я навіть крізь пов’язки бачу, як ти спохмурніла!

Вони посиділи мовчки. Нарешті Якуб мовив:

— Тільки не думай, що Теллоу це так просто минеться.

Він почухав щоку.

— Припини чухатися!.. Що ти маєш на увазі?

— Не можу терпіти!.. Я маю на увазі, що справедливості можна добитись не тільки в суді.

— А як іще?

— Ой! Усе даремно: доведеться сісти на руки. Посунься ближче, щоб ніхто не підслухав... Отак. Теллоу — чарівник і думає, що все йому минеться. Він про мене швидко забуде — а може, вже забув. І не має жодної гадки про те, що я пов’язаний з Гірнеками.

— З фірмою твого тата?

— А з чиєю ж іще? Звичайно, з татовою! Теллоу це дорого коштуватиме. Він, як і інші чарівники, віддає нам оправляти свої магічні книжки. Мені про це розповів Карел — він перевірив за нашими рахунками. Теллоу надсилає нам замовлення раз на два роки. Йому до вподоби крокодилова шкіра бурякового кольору — до інших його злочинів ми можемо додати ще й несмак... Поки що ми маємо час зачекати. Рано чи пізно він надішле до нашої палітурні книжку.. Ой, не можу! Мушу хоч трохи почухатися!

— Не треба, Якубе! Краще з’їж виноградинку!

— Це не допоможе. Я прокидаюсь ночами й чухаюсь. Мама бинтує мені руки, щоб я не чухався... Ой, я зараз помру! Скажи мамі, нехай принесе мазь!

— Краще я піду..

— Зачекай-но! Про що це я? Так-так: наступного разу ми не тільки оправимо Теллоу книжку, а й змінимо дещо іще.

Кіті зморщила лоба:

— Що саме? Закляття?

Якуб понуро всміхнувся:

— Можна поміняти місцями сторінки, виправити слово чи кому, змінити схему.. Головне — знати, що ти робиш. Насправді це цілком можливо — дехто з татових знайомих чудово на цьому розуміється. Ми переробимо кілька найважливіших заклять, а тоді... побачимо.

— А він не помітить?

— Ні, він просто вимовить закляття, накреслить пентакль, чи що там треба, й тоді... Хтозна? З чарівниками, які неправильно читають закляття, трапляються прикрі речі. Татo завжди каже: магія — наука точна, — Якуб упав на подушки. — Нехай минуть літа, перш ніж Теллоу потрапить до пастки, — що з того? Мені будь-що нема куди поспішати. Я буду такою потворою принаймні ще років з п’ять... Можна й зачекати, — він зненацька відвернувся. — Гаразд, поклич маму. І не кажи їй того, що чула від мене.

***

Кіті знайшла пані Гірнек на кухні, де та розтирала в ступці химерне місиво — біле й масне, перемішане з темно-зеленими духмяними травами. Коли Кіті переказала їй Якубове прохання, вона втомлено кивнула.

— Ледве встигла приготувати, — мовила вона, хутко накривши ступку й беручи з полиці чисту пов’язку. — Я тебе не проводжатиму, гаразд? — і побігла з кімнати.

Кіті попленталася до передпокою, та щойно зробила два кроки, як її зупинив тихенький короткий свист. Дівча озирнулося: стара Якубова бабуся сиділа на звичному місці, в кріслі біля грубки, й на її кощавих колінах стояла велика миска з гороховим струччям. Блискучі чорні очиці старої пильно зирили на Кіті, численні зморшки на обличчі ворушилися — бабуся всміхалась. Кіті непевно всміхнулась у відповідь. Стара підняла висохлу руку й двічі зігнула вузлуватого пальця, манячи дівча до себе. В Кіті тьохнуло серце. Вона підійшла до бабусі. Скільки разів вона бувала в цім домі, та їй досі не випадало перекинутися зі старою жодним словом — навіть не чути було, щоб та коли-небудь розмовляла. Кіті огорнув дурний, незрозумілий страх. Що їй казати — вона ж не говорить по-чеськи? Чого від неї хоче ця відьма? Кіті раптом відчула себе наче в казці, де дівчинка