Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Після того, як Люсі Карлайл залишає агенцію «Локвуд і К°» і переходить до вільної практики, її несподівано відвідує сам Ентоні Локвуд. Йому вкрай потрібен хороший Слухач для виконання складного завдання — знайти та знешкодити Джерело духу відомого злочинця-людожера. Проте навіть під час цієї небезпечної пригоди видно, що стосунки між Люсі та її давніми колегами залишаються напруженими... Чи возз'єднається їхня команда знову?

Моторошна атмосфера, страхітливі таємниці, запаморочливі гонитви, неочікувані секрети, дотепний гумор — усе це чекає на вас у четвертій книзі серії «Локвуд і К°».

Джонатан Страуд ТІНЬ, ЩО КРАДЕТЬСЯ Четверта книжка серії «Агенція "Локвуд і К°"» Переклад з англійської Володимира 0. Панченка

Текст ® Джонатан Страуд, 2016

Переклад з англійської ® Володимир Панченко, 2022 Обкладинка ® Іван Сулима, 2022

Видання українською мовою: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2022

Виключне право на видання цієї книги українською мовою належить «Видавництву «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Усі права захищено. Жодна частина цього твору не підлягає відтворенню, збереженню в базі даних і розповсюдженню у будь-якій формі та будь-якими засобами без попередньої письмової згоди Видавництва.

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

Свідоцтво: серія ДК, № 759 від 2.01.2002 Адреса видавництва: 01004, Київ, вул. Басейна, 1/2 Поліграфія: ПП «Юнісофт». Зам. № 92/06

ISBN 978-617-585-233-0 www.ababahalamaha.com.ua

Тільки-но я увійшла до контори, осяяної місячним світлом, і зачинила за собою двері, як відчула дух мерця. Відчула хоча б за тим, як мені залоскотало шкіру на голові, як стали дибки волосинки на моїх руках, яким холодним стало довколишнє повітря. Свідчило про це й павутиння, що затягло геть усе вікно, — щільне, густе, блискуче від паморозі. А ще тут були звуки— відлуння багатьох століть, яке я почула ще на порожніх сходах і в коридорах будинку. Шурхіт матерії, брязкіт скла, стогін жінки, що помирає, — все це ставало дедалі гучнішим. А ще з’явилося несподіване відчуття, що за мною стежить щось лиховісне.

Майте на увазі: якби я сама всього цього не відчула, мене попередив би вигук, що долинув з мого рюкзака:

— Ой! Рятуйте! Привид!

Я озирнулась:

— Замовкни. Що з того, що тут привид? Навіщо так репетувати?

— Вона тут, тут! Дивиться на тебе своїми порожніми очними ямками! Ой, я вже бачу ії вишкірені зуби!

Я пирхнула:

— А тобі що до цього? Ти ж череп. Заспокойся!

Я поставила рюкзак на підлогу й відгорнула брезентовий клапан. У рюкзаку світилася примарно-зеленим сяйвом велика склянка, до денця якої був пригвинчений людський череп. Він притулив своє напівпрозоре обличчя до скла,

розплющивши носа й дико вибалушуючи свої очі, схожі на варені яйця.

— Ти ж сама просила, щоб я попереджав тебе про небезпеку!— зіпнув череп. — От і маєш. Ой-ой-ой! Вона вже тут! Привид! Кістки! Волосся! Ой!

— Замовкни, будь ласка! — я відчула, що зойки черепа діють на мене аж ніяк не найкращим чином. Увесь цей час я оглядала кімнату, особливо пильно придивляючись до за-тінків, — шукала слідів мерця, що повернувся з потойбічного світу. Правду кажучи, жодних таких слідів мені не траплялось, та пошуки хоч трохи заспокоювали мої нерви. Привид цього разу мені дістався незвичайний. Витягши склянку з черепом і поставивши її вбік, я заходилась гарячково порпатись у рюкзаку, дістаючи звідти соляні бомби, лавандові гранати й залізні ланцюги.

А в моїй голові досі лунав голос черепа:

— Якщо ти шукаєш люстерко, Люсі, то воно прив’язане мотузком до задньої стінки рюкзака.

— Ой... справді.

— Ти ж сама прив’язала його туди й забула!

— Так-так... твоя правда.

Череп уважно стежив за тим, як я відв’язую люстерко, а тоді запитав:

— Хвилюєшся, еге ж?

— Анітрохи.

— А може, хоч трошки?

— Ні.

— Ну, диви... До речі, ця тварюка вже близько.

Він мав рацію. Часу на балачки не було. Через дві секунди я вже тримала люстерко в руках.

Я вже згадувала, що цього разу мені трапився незвичайний Гість. Невидимий — навіть для агента з потужним Зором. Вважалося, що це дух сумнозвісної Емми Марчмент, яка мешкала в цьому будинку на початку вісімнадцятого століття—тоді це була приватна садиба, а зараз її перебудували під контору страхової компанії. Свого часу Емму звинувачували в чаклунстві, підозрювали в убивстві кількох родичів, аж поки власний чоловік урешті зарізав її уламком дзеркала, яке перед тим розбив. Тепер привид Емми з’являвся тільки як віддзеркалення в люстерках, шибках, на металевих поверхнях, і кілька співробітників компанії вже загинули від її дотику. Тож знешкодити цей привид, зрозуміло, було досить-таки нелегко.

Наша команда озброїлась люстерками — агенти тинялися з ними туди-сюди, раз по раз перелякано озираючись на темні закутки. Мені до останньої хвилини люстерко було ні до чого — я цілком сподівалась на свої відчуття й дослухалась до звуків. Тепер, одначе, ситуація змінилась. Я підняла люстерко так, щоб у ньому було видно кімнату.

— Гарненька штучка!— зауважив череп. — А яка оправа! О-о, як я люблю цих рожевих поні й веселки!

— Я ж купила його в крамниці іграшок! Не було часу на пошуки чогось соліднішого!

На поверхні люстерка вигравало місячне світло. Я глибоко вдихнула й притулила лікоть до грудей, щоб не тремтіла рука. Поволі мені стало видно віконну раму, обабіч якої висіли дешеві штори. Біля підвіконня стояв письмовий стіл зі стільцем. Я повернула люстерко — в ньому промайнули освітлена місяцем підлога, ще один письмовий стіл, канцелярські шафи, горщик з якоюсь виткою рослиною на стіні, обшитій темними панелями...

Нині це була звичайнісінька конторська кімната, але за давніх часів вона слугувала спальнею. Місцем, де люди давали волю своєму гніву та ревнощам, де колишня любов оберталась на ненависть. Мушу зауважити, що ніде не з’являється стільки привидів, як у спальнях. Тож не варто дивуватися, що саме тут зустріла свою смерть і Емма Марчмент.

— Я не бачу її, — сказала я. — Черепе, де вона?

— В дальньому правому кутку. Наполовину зовні, наполовину всередині тієї штуки, яку колись називали «бюро». Вона простягає руки, ніби хоче пригорнути тебе... Ой, які в неї довгі нігті!

— Чого це ти розбідкався, як перекупка