Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Істота припинила перекидатись і злісно вишкірилась.

Опустивши ріжки, вона шалено затріпотіла крилами і з пронизливим переможним криком пурхнула просто Кіті в обличчя.

19

За мить тварюка впритул наблизилася до Кіті. Тоненькі ріжки блищали, зубаста паща була широко роззявлена. Металево-чорні крильця хльоскали дівчину по обличчю, чіпкі рученята тяглися до очей. Кіті відчула, як гарячий подих пече їй шкіру; вуха позакладало від пронизливого вереску. Кіті скрикнула й почала шалено відбиватися кулаками...

Тварюка з гучним тріскотом лопнула і розлетілася дощем холодних чорних бризок, залишивши по собі тяжкий гіркий запах.

Кіті притулилася до найближчої стіни, тяжко дихаючи й шалено озираючись на всі боки. Сумніву не було — тварюка зникла, й три постаті в масках пропали так само. Провулок був порожній — довкола ані душі.

Кіті кинулася навтьоки. Вона вилетіла на залюднену вулицю й помчала далі, пробираючись крізь натовп угору схилом, що вів до Сімох Циферблатів.

Сім вулиць сходилися сюди, до круглої брукованої площі, оточеної зусібіч ветхими середньовічними будівлями з чорними дерев’яними балками й кольоровим тиньком. Посередині площі стояла кінна статуя якогось воєначальника, під якою сидів і грівся на сонечку люд. Навпроти вершника стояла інша статуя — Ґледстон у подобі Законодавця. Він був у довгій мантії й тримав в одній руці сувій, а другу простер уперед, ніби звертаючись до багатолюдного натовпу. Хтось — чи сп’яну, чи з уродженої схильності до анархізму — надяг йому на голову яскраво-червоний дорожній конус, що перетворило Законодавця на кумедного казкового чаклуна. Поліція ще не помітила цього неподобства.

Прямісінько за Ґледстоновою спиною містилася «Кав’ярня друїдів» — улюблене місце для молоді, якій хотілося випити кави. Стіни першого поверху було знесено: замість них поставили кам’яні стовпи, обвиті виноградними лозами. Ряди столиків, застелених білими скатертинами, огинали стовпи і, на французький кшталт, вилізали на бруківку. Всі столики до одного були зайняті; між ними метушилися офіціанти в синіх лівреях.

Кіті зупинилася біля статуї вершника, щоб перепочити. Вона оглянула столики. Третя година... Де ж він? Ось! У затінку стовпа вона ледве помітила блискучу лисину з півмісяцем сивого волосся.

Коли Кіті підійшла до пана Пенніфізера, він саме сьорбав каву з молоком. Його ціпок лежав упоперек столика. Побачивши Кіті, він розцвів усмішкою й показав їй на стілець.

— Панно Джонс! Як ви вчасно прийшли! Сідайте, будь ласка. Чого ви хочете? Кави? Чаю? Булочку з корицею? Булочки тут просто чудові!

Кіті розгублено пригладила волосся:

— Чаю... І шоколаду. Мені потрібен шоколад.

Пан Пенніфізер ляснув пальцями. З’явився офіціант.

— Чайничок чаю і один еклер. Великий еклер. А що з вами трапилося, панно Джонс? Ви ніби трохи захекані. Ви бігли? Чи я помиляюся?

Його очі весело блиснули, а усмішка розцвіла ще дужче. Кіті сердито посунулася вперед.

— Тут немає нічого смішного! — просичала вона, позирнувши на сусідні столики. — На мене щойно напали! До речі, саме тоді, коли я поспішала до вас!—промовисто додала вона.

Однак веселого настрою в пана Пенніфізера нітрохи не поменшало.

—Та невже? Справді? Це серйозна річ! Ви повинні розповісти мені... О, нарешті! Ось і ваш чай. Так швидко! А який чудовий еклер! Попоїжте трохи, а тоді розкажіть мені все.

— У провулку на мене напали троє. Вони щось кинули — мабуть, якусь посудину, — і з’явився демон. Він накинувся на мене й хотів мене вбити, а я... Пане Пенніфізере, ви сприймаєте це всерйоз, чи мені краще просто піти?

Усмішка старого почала вже дратувати Кіті. Проте по останніх її словах він споважнів.

— Пробачте, панно Джонс. Це справді серйозна річ. Хай там як, але ви зуміли врятуватись. Як це вдалося вам?

— Не знаю. Я відбивалася... била руками цю тварюку, коли вона хотіла вчепитись мені в обличчя, — але більш нічого не робила. Вона просто лопнула, наче повітряна кулька. І оті троє теж пропали.

Кіті ковтнула чаю. Пан Пенніфізер мовчки, спокійно оглядав її. Обличчя його залишалося поважним, та очі аж променіли задоволенням.

— Це все отой чарівник, Теллоу! — провадила Кіті. — Я знаю, що це він! Хоче помститись мені за те, що я казала на суді. Цей демон пропав, але він пришле наступного. Я не знаю, що мені...

— З'їжте хоч шматочок еклера, — наполягав пан Пенніфізер. — Це перше, що вам варто зробити. А потім, коли ви заспокоїтесь, я дещо скажу вам.

Кіті за чотири ковтки впоралася з еклером, запила його як слід чаєм — і трохи заспокоїлася. А тоді озирнулася. З її місця було добре видно більшу частину відвідувачів кав’ярні. Тут сиділи туристи, заглиблені в свої яскраві мали й путівники: молодь, радше за все — студенти, та ще кілька родин на відпочинку. Здавалося, що новий напад тут їй не загрожував.

— Гаразд, пане Пенніфізере, — мовила вона. — Кажіть.

— Добре, — старий акуратно витер рота серветкою. — До цієї... е-е... пригоди я ще повернуся, та спочатку хочу сказати вам дещо інше. Вам, напевно, цікаво, чому я так перейнявся вашим клопотом. Насправді мене займає не так ваш клопіт, як ви самі... До речі, ось ваші шістсот фунтів, — він з усмішкою ляснув себе по нагрудній кишені. — Ви одержите їх наприкінці нашої розмови. Отже, я був тоді в залі суду й чув вашу розповідь про Чорну Молотарку. Ніхто, крім мене, вам не повірив: судця — з гордощів, публіка — з неуцтва. А я нашорошив вуха. «Навіщо їй брехати? — подумав я. — Ні до чого. Виходить, що це правда».

— Так, це правда, — наголосила Кіті.

— Але ж ніхто з тих, що стикалися з Чорною Молотаркою — навіть краєчком! — не залишався неушкодженим. Це також мені відомо.

— Звідки? — сердито запитала Кіті. — Хіба ви чарівник?

Старий скривився:

— Будь ласка, ображайте мене як завгодно: кажіть, що я лиса потвора, старий бовдур, просмерділий кислою капустою, — тільки не звіть мене чарівником! Це ранить мене просто в серце. Звісно ж, я не чарівник! Не тільки чарівники мають знання, панно Джонс. Ми теж уміємо читати, хоч і не загрузли в лукавстві, як вони. Ось ви, наприклад, читаєте книжки?

Кіті стенула плечима:

— Звичайно. У школі.

— Ні, ні, це не те, що варто читати. Всі шкільні книжки написані чарівниками — їм не можна вірити. Одначе я не те хотів сказати... Повірте