Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Переправа зайняла набагато більше часу ніж очікувалося. Аж до синіх сутінків.

Зірки вже відбивалися у воді, а втікачі ще перетягували останні лантухи. І не тому що речей виявилося надто багато. Звідки б їм узятися?.. Але кожна річ нагадувала про втрату... Тож і півгодини не минало, щоб якась молодиця не починала голосити і заливатися сльозами. Решта жіноцтва, ясна річ, тут же забували про все і кидалися її втішати... Чим ніяк не прискорювали переправу. І поки самі не заспокоювалися, не звертали уваги ні на грізні окрики Полупуда, ні на посвист нагайки...

Може і був би результат, якщо б таки «причесав» одну-другу проти шерсті, як обіцяв, але не піднімалася рука в козака. Жалів... Розумів, що не можна, а все одно жалів. І хто знає, чим би все це закінчилося, якби не втрутився дядько Охрім.

Подивившись якийсь час на весь цей безлад, сивий селянин, мовчки взяв відро, сходив до плавнів, зачерпнув води, та й облив найголосистіших. Сумне скигління відразу ж змінилося бадьорим вереском... А найвпертіших Охрім пообіцяв власноруч у воду вкинути. Жінки набурмосилися, мов миша на крупу, але долю випробовувати не стали, і робота знову закипіла.

Так і рятувалися. Тільки де чулося схлипування — Тарас біг по воду...

Зі стадом теж намучилися.

Нізащо не хотіли круторогі по настилу рівно йти. Два-три кроки зробить, підковзнеться або чого злякається і — плиг у воду. Вчотирьох не втримати... За собою потягне... А там розвертається і назад на берег. Спасибі водяному, дотримав обіцянку, підсобив — жодна не потонула. Зате люди втомилися так, що, здається, легше було стадо на руках перенести, ніж через гать гнати. До обіду тільки півтора десятка найпокірніших і переправили.

Не допоміг навіть перевірений на конях спосіб зав'язування очей. Кінь, відчуваючи руку господаря, довірливо йде слідом, а корова, як у землю вростає. Бий, забий — з місця не зрушиться. І чим сильніше підганяти — тим більше впирається. Особливо ялівки. Не привикли ще довіряти людині. Навіть господиню не слухали.

Час, як вода крізь решето втікав, і все тривожніше поглядів на північ Полупуд. Згаряча навіть запропонував прирізати решту стада. Шкода, звичайно, але хоч м'ясо не пропаде. А накласти головами через впертих корів — дурнішого і не придумаєш.

Господині тієї частини стада, що ще не переправилися, знову заголосили, обдаровуючи запорожця такими поглядами, немов він їх самих під ніж пустити зібрався.

— Ну, що ти будеш робити? — сплюнув козак у серцях. — Сказано: довге волосся — короткий розум. Забули вже, як бусурмани за налигач у неволю тягнули. Знову хочуть до людоловів потрапити. І не переспориш... Може, дійсно за нагайку взятися?

— Слухай, Василю... — кажуть, що добра думка зазвичай приходить запізно, але ця — навідалася вчасно. — Я десь читав, що у великих містах на бойню корів веде спеціально навчений козел. Може, і нам так спробувати?

— Читав він... — пробурчав козак, але якось невпевнено. Все ж повага до грамотності була в ті часи доволі великою. — Може, десь і є таке диво. У містах багато іудеїв проживає, а пейсаті на вигадки вдатні. Хитрющі люди, як біс лукавий. Тільки, де ж я тобі цапа візьму? Самому, звелиш, кожуха навиворіт зодягнути і навкарачки стати?

Уявивши на секундочку таку картину, я не втримався і гмикнув.

— Краще не треба. Від такого поводиря корівки дременуть — з вогнем не знайдеш.

— От-от, — насупився запорожець. Того й гляди за вус вхопиться.

— Стривай, Василю... Спершу дослухай. Адже важливий принцип, ідея... А деталі можна і підкорегувати.

Полупуд спохмурнів ще більше.

— Знаєш, Петре. Поки ти був німим, я тебе краще розумів ніж зараз.

— Вибач... Не звертай уваги... В мене часом слова самі вилітають. А сказати ось що хочу. Обійдемося без цапа. Кінь за людиною в воду йде? Йде... То давай до сідла налигач прив'яжемо. А ну, вдасться? Як вважаєш?

Тепер Василь дивився з повагою.

— Побий мене пропасниця, як я сам не здогадався?! Чув же, що цигани таке роблять. А забув... Як Бог святий, це може допомогти.

Далі справа пішла жвавіше. Бачачи перед собою кінський круп, що безтурботно помахував хвостом просто перед мордою, корови більше не брикали, а, хоч і поглядали скоса на воду під ногами, спокійно йшли слідом. Так що з рештою стада менше ніж за дві години впоралися...

На той час більшу частину припасів, які краще було зайвий раз не мочити, перевезли двома човнами Корсака. А ті речі, яким викупатися не страшно, молодиці звалили на плечі і в три ходки обернулися. Наостанок, як і належить дбайливим господарям, Тарас і дядько Охрім, розібрали всі підводи і теж перенесли на інший берег. Мабуть, про повернення думали.

Полудрабок, дугу чи дишло будь-який чоловік, маючи хоча б ножа, змайструє, знайшлося б дерево підходяще, а от колесо посеред плавнів не валяється. І зробити його — особливе вміння треба. Неспроста «колісник» окремим ремеслом вважається. А віз без коліс — купа дров.

Потім був ще один перехід. Подалі від берега, вглиб плавнів. Не такий складний, але теж виснажливий. Бо мочарі не суха земля. Раз у раз ноги грузнуть, ледве-ледве витягаєш. Піт очі виїдає, мошкара до рота і в очі лізе, а руки зайняті і не завжди поруч достатньо сухо, щоб зняти лантух, перепочити і від гнусу відмахнутися. Так що притомилися всі не менше, ніж від безперервного переходу через степ. Хоча там відмахали не один десяток верст, а тут ледь півтори пройшли.