Читати книгу - "Мізері"

— Вони твої. Можеш вважати це першим внеском за лікування, якщо хочеш, — сказав він, помовчав і зрештою ризикнув додати: — Якщо тобі здається, що я не відчуваю жодної подяки за врятоване життя, то ти й справді божевільна.

— Поле… Ну, я не знаю…

Він посміхнувся ще ширше і спробував («Боже, поможи мені» ) щиросердно передати чарівливість своїх намірів.

— Я серйозно. Ти врятувала життя не лише мені — якби не ти, Мізері би й досі лежала у своїй могилі.

Тепер Енні сяяла від радості та геть забула про папірець, який тримала в руці.

— А ще ти побачила всі мої вади, допомогла стати на шлях істини. За це я тобі винен набагато більше, ніж чотириста баксів. І, якщо ти не візьмеш гроші, я ображуся.

— Ну, я… гаразд… дякую.

— Це я тобі маю дякувати. Можна поглянути на той документ?

Вона віддала йому папірець без жодних заперечень. То було повідомлення про прострочення заборгованості з оплати податків. Попередження про арешт майна виявилося звичайною формальністю. Пол швидко пробіг очима текст, а потім віддав аркуш Енні.

— У тебе є гроші на рахунку?

Вона відвела погляд і відказала:

- Є трохи заощаджень, але не в банку. Я банкам не довіряю.

— Тут сказано, що на твоє майно буде накладено арешт, якщо ти не погасиш заборгованість до двадцять п’ятого березня. Яке сьогодні число?

Вона насупилася та глипнула на календар.

— Ой, лишенько! Це ж неправильна дата!

Енні відкинула сторінку. Хлопчик на санчатах пропав, і з цього приводу Пол відчув безглуздий жаль. На березневій сторінці білий потічок стрімко прокладав собі дорогу між сніговими заметами.

Вілкс підсліпувато щулилася на календар і зрештою заявила:

— Двадцять п’яте березня — це сьогодні .

«Як пізно, Господи, як пізно, невже стільки часу минуло?» — подумав Пол і сказав:

— Ну звісно, ось чому він сюди приїхав…

«Він же не казав, що вони вже наклали арешт на твоє майно, Енні. Він намагався пояснити, що їм доведеться накласти арешт, як сьогодні до закриття банків ти не розв’яжеш калитку. Власне, чоловік намагався зробити тобі послугу».

— Але якщо ти встигнеш заплатити п’ятсот шість доларів до того…

- І сімнадцять центів, — обурено вставила Енні. — Не забувай про ці кукурікнуті сімнадцять центів.

— Гаразд, і сімнадцять центів. Якщо ти сплатиш борг сьогодні, до того як у місті позакриваються фінансові установи, то арешту не буде. І якщо городяни ставляться до тебе так, як ти кажеш, Енні…

— Вони мене ненавидять! Вони всі проти мене, Поле!

— …то вони зможуть підкопатися під тебе саме через податки. Погрожувати арештом майна за одне-єдине прострочення квартальної оплати — досить підозріла річ. Щось тут нечисто. Смердить аж до неба. А якщо ти пропустиш кілька оплат, вони зможуть забрати твій будинок та пустити його з аукціону. Звучить неймовірно, але юридично вони матимуть на це право.

Енні засміялася уривчастим, гавкаючим сміхом:

— Хай лише спробують! Я їм кишки випущу, ось що я тобі скажу! Ото так! Ото так- перетак !

— Зрештою, кишки випустять із тебе, — тихо вимовив Пол, — але справа не в тому.

— А в чому ?

— Певно, в Сайдвіндері знайдуться люди, які роками не сплачують податків. І ніхто не забирає їхні будинки, ніхто не виставляє їхнє майно на аукціон у міській ратуші. Найгірше, що може трапитися з такими громадянами, це відключення водопостачання. Візьмемо для прикладу Ройдманів, — зауважив Пол і пильно глянув на Енні. — Гадаєш, вони вчасно сплачують податки?

- Ота біла наволоч? — вискнула Енні. — Не сміши мене!

— Здається, вони хочуть тебе звідси вижити, Енні, - сказав Пол, і він дійсно так вважав.

— Я ніколи звідси не поїду! Лишуся туточки, їм на зло! Житиму туточки й плюватиму їм просто в очі!

— Ти знайдеш іще сто шість баксів, до тих чотирьох сотень із гаманця?

— Так, — обережно, проте з полегшенням відповіла вона.

— Добре, — сказав Пол. — Тоді я раджу сплатити цей довбаний податок не пізніше, ніж сьогодні.

«А поки тебе не буде, я подбаю про ті кляті риски на одвірку. А коли розберуся з ними, стану шукати спосіб забратися звідси на хрін, Енні. Бо я вже трохи втомився від твоєї гостинності».

Пол натягнуто посміхнувся.

— Сімнадцять центів, напевне, знайдуться в тумбочці біля мого ліжка, — додав він.

10

Енні Вілкс мала власні принципи й чітко їх дотримувалася, якими б дивними вони не були. Вона могла напоїти Пола брудною водою з відра, могла не давати ліків, прирікаючи його на страждання, могла закувати в наручники та запхати до рота ганчірку, що смерділа полірувальним воском, і, зрештою, вона змусила його спалити єдиний примірник нового роману. Але Енні не змогла витягнути гроші з чужого гаманця. Вона принесла його Полу (старий потертий «Лорд Бакстон», який був у нього ще з коледжу) та вклала до рук.

Будь- які документи, що засвідчували особу Пола, зникли. Ними Енні не погребувала. Він не став питати про їхню долю. Здавалося, так буде краще.

Посвідчення пропали, але гроші були на місці — свіжі, хрумкі банкноти, здебільшого номіналом у п’ятдесят доларів. Пол здивувався, коли в уяві постала ясна, але дещо зловісна картина: за день до закінчення «Швидких автівок» він під’їжджає на своєму «камаро» до віконця Боулдерського банку та подає чек на чотириста п’ятдесят доларів. Отримує готівку, ставить підпис на квитанції та кладе її назад у тацю (і йому здається, що чорнороби в заводських цехах уже гомонять про відпустку). Чоловік, який здійснив тоді цю операцію, був вільним, здоровим, добре почувався та гадки не мав цінувати маленькі радощі життя. Той чоловік зацікавлено поглядав на касирку — високу блондинку в червоній сукні, що ревно підкреслювала її принадливі вигини. Жінка також оглядала його з інтересом. Пол загадався, що би вона подумала про цього чоловіка зараз — легшого на сорок фунтів, старшого на десять років, з двома покрученими, нікчемними жахіттями замість ніг?

— Поле?

Він глянув на Енні, досі стискаючи в руці гроші. Загалом у гаманці виявилося чотириста двадцять доларів.

— Так?

Вона знову дивилася на Пола тим самим ніжним, материнським поглядом, від якого він ніяковів. Можливо, через суцільну, щільну чорноту, що пролягала по інший бік її очей.

— Ти що, плачеш, Поле?

Він провів рукою по