Читати книгу - "Мізері"

Чоловік сів у «бель ер» і зачинив дверцята. Енні стояла біля машини та грозила пальцем у підняте скло, і Пол знову почув її приглушений голос:

— …гадаєш, ти такий розу-у-у-умний !

«Бель ер» почав потроху здавати назад під’їзною доріжкою. Містер Велике Ранчо демонстративно не зважав на Енні, яка скалила на нього зуби. Пролунав іще один окрик, цього разу гучніший:

— Гадаєш, ти така важниця[95]!

Несподівано вона копнула передній бампер автомобіля містера Велике Ранчо, копнула так сильно, що з-під колісних ніш полетіли кавалки злежаного снігу. Літній чоловік увесь цей час позирав через праве плече, обережно спрямовуючи машину геть від будинку Енні, але після удару озирнувся до неї, немов його вихопили з нейтральної зони, якої він так ретельно тримався протягом усього візиту.

— Ось що я тобі скажу, паскуднику! МАЛЕНЬКІ СОБАЧКИ ЗАПРОСТО ХОДЯТЬ ПІД ВАЖНИЦЕЮ В ТУАЛЕТ! Як тобі таке, га?

Проте містер Велике Ранчо не збирався ділитися враженнями від почутого — на його обличчя знову опустився байдужий вираз, наче забороло на лицарських обладунках. «Бель ер» зник із поля зору Шелдона.

Енні ще трохи постояла на під’їзній доріжці, уперши кулаки в боки, і згодом попрямувала назад до будинку. Пол почув, як двері на кухню відчинилися, а потім із грюканням захряснулися.

«От він і пішов, — подумав Пол. — Містер Велике Ранчо пішов, а я лишився тут. Ох, матінко моя, я й досі тут».

9

Цього разу Енні не стала зривати злість на Полові.

Вона зайшла до кімнати і, навіть не глянувши на нього, почала метатися з кутка в куток. Вона й досі була в парці, хоча встигла розстібнути блискавку. У руці Енні стискала папірець, яким раз у раз розмахувала перед власним носом, ніби хотіла здійснити акт самобичування.

— Каже, податки виросли на десять відсотків! Каже, недоїмка! Арешт майна за борги! Адвокати! Квартальна оплата, каже, заборгованість! А щоб він кукурікнувся! Кукнувся! Піка-кака-куку-РІКНУВСЯ!

Пол крекнув у ганчірку, але Енні навіть оком не повела, ніби перебувала в кімнаті сама. Вона пришвидшила ходу, розрізаючи повітря своїм щільним тілом. Пол усе очікував, що вона розірве папірець, але, мабуть, їй забракло на це духу.

- П’ятсот шість доларів! — вигукнула вона, цього разу підсовуючи папірець під носа Шелдону, а потім недбало витягнула ганчірку з його рота та кинула на підлогу. Пол схилив голову набік, намагаючись притлумити позиви до блювання. Руки боліли так, наче їх хтось повільно викручував із суглобів.

— П’ятсот шість доларів і сімнадцять центів ! Я їм казала , щоби до мене ніхто не їздив! Я ж казала ! А тепер що? Ти тільки поглянь на це!

Пол відригнув повітрям, розпачливо борючись із нудотою.

— Обережно, Поле, у мене немає часу прибирати твої ригачки, бо, як виявляється, треба займатися більш нагальними проблемами. Він щось сказав про арешт майна, що воно таке?

— Наручники… — прохрипів Пол.

— Гаразд, гаразд, — нетерпляче відповіла Енні. — Ти інколи вередуєш, як мала дитина .

Вона дістала ключ із кишені спідниці та відсунула Пола на лівий бік. Він закричав, уткнувшись носом у простирадло, але Енні не звернула на це уваги. Почулося клацання, і руки Пола звільнилися. Хапаючи ротом повітря, він мляво сповз на подушках, завбачливо випростовуючи ноги вперед. На зап’ястках проглядалися білі вм’ятини, що згодом почали червоніти.

Енні машинально засунула наручники в кишеню, наче в будь- якому пристойному господарстві засоби обмеження свободи зберігалися поруч із серветками «Клінекс» та вішаками для одягу.

— Що таке арешт майна? — перепитала Вілкс. — Вони що, заберуть мій будинок? Вони це мають на увазі?

— Ні, - відповів Пол. — Це означає, що…

Він прочистив горло, і рот заповнився отруйним посмаком ганчірки. Груди судомно здригнулися, але Пол зумів побороти бажання вивергнути вміст шлунку. Енні, не зважаючи на його потуги, стояла біля ліжка та нетерпляче позирала на бідолаху, очікуючи відповіді. За деякий час він спромігся сказати:

— Це означає, що ти просто не маєш права його продавати.

— Просто? Просто ? Дивний зміст ви вкладаєте в слово «просто», містере Пол Шелдон. Хоча, певно, такому багатенькому містеру Розумаці, як ви, злигодні нещасної вдови видаються дрібницями.

— Аж ніяк. Я вважаю, що твої проблеми — це мої проблеми, Енні. Я просто мав на увазі, що арешт майна дійсно видається дрібницею в порівнянні з тим, що вони можуть зробити в разі подальшої недоїмки. Ти ж уже пропустила термін?

— Недоїмки. Тобто заборгованості?

— Так, заборгованості, прострочення платежів…

— Я не якась там канюка-жебрачка! — Енні задерла верхню губу, зблиснувши зубами. — Я завжди сплачую рахунки! Просто… просто цього разу…

«Ти забула, чи не так? Так само, як забуваєш змінити лютий на березень на тому клятому календарі. Але заборгованість із квартальної оплати за житло — то вже набагато серйозніше, ніж гортання календарних сторінок. І ти злишся, бо вперше забула про таку важливу річ. Бо твій стан дедалі погіршується, Енні, чи не так? Із кожним днем тобі стає трохи гірше. Психопати певною мірою здатні функціонувати в реальному світі, інколи їм навіть удається виходити сухими з дуже каламутної води, як ти вже сама переконалася. Але між керованою та некерованою психопатією пролягає дуже тонка межа. І з кожним днем ти невпинно наближаєшся до цієї межі… і знаєш про це».

— Просто з голови вилетіло, — похмуро пояснила Енні. — Я тут із тобою мотаюся, наче однорукий шпалерник.

Полові сяйнула думка — дуже непогана думка. Вона містила необмежений потенціал, так би мовити, вислужитися перед начальством.

— Я знаю, — досить відверто мовив він. — Я завдячую тобі життям, а завдаю лише прикрості. У моєму гаманці лежать чотири сотні баксів, і я хочу, аби ти витратила їх на погашення заборгованості.

— Ой, Поле… — сказала Енні, поглядаючи на нього знічено, проте задоволено. — Я не можу брати гроші в тебе …

— Вони вже не мої, - посміхнувся Пол, надаючи своєму обличчю виразу «нумо, крихітко, я ж тебе люблю!», а подумки розмірковуючи: «Чого я дійсно хочу, так це щоби ти позабувала все на світі, а я отримав змогу дістатися до одного з твоїх кухонних