Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

- Я теж. Але тут уперше так багатолюдно, – його голос покриває мене мурашками.

Це ти ще не був тут учора! Я тут третій день наповненість створюю, чекаю на тебе, між іншим. Як добре, що він не чує моїх думок. Втік би одразу, а так ні, сидить, вивчаюче дивиться, посміхається мені.

- Ми не зустрічалися раніше? Ваше обличчя мені здається знайомим.

- Наче ні, хоча ви мені теж когось нагадуєте.

Ага, того, з ким я вже двічі займалася сексом, і хто про моє існування не пам'ятає. Тобі хоч сподобалося, Енді? Секс на лавці, секс у твоїй постелі, наші ніжності, розмови? Я від тебе божеволіє. Від своїх думок втрачаю суть розмови, але Енді, схоже, уважний.

- Я не міг би забути такі зелені очі. Це неможливо, - Енді дивиться на мене зосереджено, а я теку.

Обережніше з поглядами, інакше я застрибну на тебе прямо тут, у кафе.

- Як вас звати?

Ну ось, знову поїхали старим колом. Усміхаюся, напевно, виглядає по-дурному, але я не можу стриматися. Він навіть бровами не повів, як завжди. Нічого дивного в моїй усмішці не помітив, значить. Звикли, що по ньому дівчатка слини пускають. Звичайно, ще й самі в ліжко залазять та попку підставляють. Ммм ... Трусики вже вологі. Що ж ти зі мною робиш?

- Есма, Есмеральда, якщо точніше.

- Дуже гарно звучить. А я Енді.

Знаю я вже, хочу продовження. Як же мені набратися терпіння? Ти мені зовсім не допомагаєш!

- Дівчина-смарагд... Неймовірно, - він дивиться на мене, посміхаючись, світить ідеальними зубами, по яких і не скажеш, що він так любить чай. – З іспанської ваше ім'я означає смарагд. І сукня це ідеально підкреслює.

Я проковтнула. У грудях непідробне хвилювання. Він знайшов у мені ще одну кнопку, яка запалює до нього любов. Як йому це вдається? Я закохаюся щоразу, коли ми зустрічаємося. І зараз він мене дурманить.

- Я не знала цього, з сукнею вийшло випадково, - посміхаюся зніяковіло, він змусив мене почервоніти.

Офіціант подав обід, біля мене з’явилися тістечка. І, звичайно, відразу пішли в хід. Щодо їжі, я не церемонюся. Сказав же, що пригощає. Уплела відразу два, мені полегшало. Енді швидко закінчив свій обід, так красиво та акуратно. Я вдавала, що не спостерігаю за ним, ніби тістечка мене цікавлять більше.

А що робити, коли він закінчить свою трапезу? Я не продумала. Раптом просто піде? Енді про щось думає, трохи хмуриться, але виглядає все одно привабливо.

Обід закінчений, настав час йти. За рахунком заплатив Енді, я не намагалася суперечити. Стискаю пальцями телефон, боюся, що він просто піде. Ми вже рухаємось у бік виходу. Я накинула пальто, приховувати свою сукню доки не поспішаю. Нехай помилується, може схоче телефончик взяти.

Енді, ну ж! Хіба я тобі не подобаюсь? Це найгірше, що може бути! Якщо ми зараз розійдемося в різні боки, то це буде кінець. Повний провал . І навіщо тільки розсипав компліменти?

- Есмо, ти з кимось зустрічаєшся?

Грудка в моєму горлі кудись зникла, я мало не викрикнула.

- Ні, а що? – груди коливаються від хвилювання.

Есмо, тримай себе в руках! Подумаєш, він поцікавився, чи є в тебе хтось, але це нічого не означає. Може, у самого…

- А ти? - Швиденько підправила питання.

- Ні, - знову обеззброює посмішка на всі тридцять два, - сходимо повечеряти?

- Звичайно.

- В суботу?

- Так, - не вистачає повітря.

Дихай, дихай, дихай.

Знав би Енді, як зараз радіє моє серце! Я стримую емоції, але з мене так і б’є радість. Я давно цього чекала, і ось нарешті Енді запрошує мене на побачення. Зауважу, з власної волі.

Ми стоїмо на порозі того ж кафе, посміхаємося один одному, нам уже не потрібні слова, ніби він теж пам'ятає всі розмови, які ми вели в наші попередні зустрічі. Крім останньої, звичайно. Там ми взагалі не говорили.

- Прогуляємось?

- Давай.

Сподіваюся, не тим же парком, де ми зустріли мурбаза. Мало чи, раптом там ще лишилися месники, не хочеться псувати цей день знайомства. Я втомилася проживати кожну першу зустріч.

Ми йдемо з Енді пліч-о-пліч по парку, невимушено балакаємо. По моєму тілу розлився спокій, і я стала сама собою. Такою він бачив мене в нашу першу зустріч, та й у другу теж. Нам цікаво просто спілкуватися, навіть про незначну нісенітницю.

- У тебе там лампочка блимає, це так і треба?

- Що? – стрепенулася. - Яка лампочка?

Енді киває на мою руку, і тільки зараз я розумію, що лоскоче мене не присутність хлопця, а мій браслет. На ньому істерично посмикується зелений колір.

- О Боже! Енді, мені час! Це терміново!

Змінюю прогулянковий крок на швидкий і вже готова тікати. Цієї миті я забула про все, навіть про хлопця, з яким так довго чекала зустрічі.

- Есмо! А телефон? Залиш мені свій номер! - Енді поспішає за мною, повторюючи кроки. Я створюю в кишені ілюзію візитки, прописавши на ній ледь не вогнем свій номер.