read-books.club » Любовні романи » Вихор почуттів, Ксенія Стрілець 📚 - Українською

Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

136
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вихор почуттів" автора Ксенія Стрілець. Жанр книги: Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 47 48 49 ... 106
Перейти на сторінку:
Розділ 21

- Ну привіт, місто Лева, - спускаю свою улюблену валізу-мандрівницю зі сходів потяга та рушаю на вихід з перону.

Як добре, що сьогодні я турист, бо якби мені довелося тягати, більше ніж одну валізу по цих підземних переходах, я б уже дуба врізала. У нас в Одесі, все просто, з перону виходиш одразу у місто, а тут наче головоломка з дитячої книги для дошкільнят "Допоможи Аліні дістатися міста". Добре, що я не від'їжджаю і не треба шукати необхідні колії та перони, все що від мене зараз треба, це слідувати вказівникам “Вихід у місто”. 

Одеса назавжди у моєму серці, з її квітучими парками, бурхливим морем та запальними танцями на центральній вулиці, але зараз я тут, у Львові, і треба перестати порівнювати ці два абсолютно різні міста. Лише сподіваюсь, що найближчим часом і культурну столицю нашої країни, пронизану ароматом запашної кави, я зможу назвати домом.

В черговий раз хвалю себе, що всі речі відправила поштою з доставкою в нову квартиру. Навіть ця крихта, необхідних на перший час, речей здається мені надважкою, коли доводиться тягнути їх за собою. Таксі я викликала ще до виходу з потяга, тому уважно вдивляюсь в автівки припарковані біля будівлі вокзалу, щоб знайти необхідну мені чорну Хонду. Водій таксі люб'язно допомагає мені закинути речі у багажник і ми прямуємо до готелю, що на перші кілька днів стане моєю домівкою. Не можу не зазначити красу цього міста поки ми їдемо його вулицями. Від кожної деталі віє старовиною, і якщо воно справляє на мене таке враження вдень, то, мабуть, вночі воно просто неймовірне.

Я просила Антона, не повідомляти в готель про моє призначення і приїзд, бо як я зможу скласти своє перше враження про заклад, якщо до мене одразу почнуть ставитись з привілеями. Тому, мене ніхто не зустрічає, ніяких квітів, музики та червоного килима, лише порожній хол та нудьгуюча дівчина за стійкою рецепції. 

- Вітаю, - каже усміхаючись, коли помічає мене.

- Доброго дня! Я бронювала одномісний номер на ім'я, Аліна Мушка, - простягаю паспорт для оформлення, - як же я не люблю брехунів, але зараз і сама є такою. Мені ніяково, що доводиться приховувати інформацію, щодо справжніх цілей свого перебування тут від людей з якими доведеться працювати у майбутньому. Але маємо, що маємо.

- Вибачте Аліна Ярославівна, але ваш номер ще не готовий. Ви можете зачекати у холі і щойно закінчать прибирання, ви зможете заселитись, - я побоювалась, що так і буде, бо  приїхала трохи раніше, ніж вказаний час заїзду у готель, але як і завжди думала, що пощастить. Не пощастило. 

Зараз я мрію лише змити залишки подорожі зі свого тіла та смачно поїсти. Якщо з першим не судилося, то хоч маю час себе нагодувати. Дівчина на рецепції, люб’язно погодилась, прийняти мою валізу на зберігання, щоб мені не довелося її за собою таскати, тому легкою ходою йду на пошуки їжі.

Виявилось, що в готелі сніданки не передбачені, хоча читала у відгуках на сайті, що вони таки були. Дивно чому від них відмовились, адже це зручно. Як мінімум, я б зараз не бродила по вузьким вулочкам у пошуках кав’ярні, яка так рано відчиняється, щоб нагодувати туристів сніданками. 

“Відчинено” помічаю табличку на скляних дверях закладу і заходжу в середину. Типова кав’ярня зі звичайним інтер’єром, столики, квіточки привітні дівчата офіціантки. Сідаю на єдине вільне місце в середині зали, відкриваю меню на сторінці зі сніданками і налаштовуюсь обирати між вівсянкою та омлетом. В меню лише два варіанти комплексного сніданку, один таки з яєшнею, але глазунею,  а другий з сирниками. Замовляю перший варіант, і коли приносять моє замовлення, все виглядає ніби стандартно, яєчня, бекон, грінки, соус, свіжі овочі, овочі на грилі, сир, оливки, кава, десерт, та на додачу мені приносять келих білого вина та устрицю. Дивлюсь на все це, і намагаюсь пригадати, коли останній раз на сніданок я їла так багато за один раз та пила вино з устрицями, та не можу згадати. Бо цього не було. А от саме зараз буде. А чому б і ні. Приємно здивована, таким поєднанням продуктів, починаю свою трапезу. 

От хто б точно був у захваті від такої кількості смачної їжі, то це Андрій. Цікаво, він знає про це місце, чи це замануха лише для голодних туристів? Я розмовляла з ним два дні тому, та про свій переїзд не згадувала. Як і не цікавилась справами його брата, хоча це єдине, що мене турбувало під час розмови. Повідомлення від Слави зі змістом “Я поводився, як козел” було єдине, що я отримала, після нашої розмови. Більше він мені не писав. Але я впевнена, що ми ще побачимось. Якщо цього не станеться випадково, то доведеться щось вигадати, адже я хочу ще раз подивитись йому у вічі, щоб зрозуміти, що я не нафантазувала те що між нами було, та те що я й досі відчуваю до нього.

Після ситного сніданку та незапланованої прогулянки, повертаюсь у готель та отримую ключі від номера. Сходами підіймаюсь на другий поверх оглядаючи все навкруги і моє перше враження аж ніяк не тягне на п’ять балів. Можливо, якби мені було років шістдесят, то я б відчула ностальгію за молодістю, бо все це мені нагадувало “совковий” дизайн, якщо можна так сказати. Враховуючи сучасне обладнання клубу та велич ресторану, якими володіє Антон, мене дивує, що цей готель має такий задрипаний вигляд. Як мінімум, це не в його стилі.

Зі сходів потрапляю у коридор, який тягнеться в обидві від мене сторони, наче два крила. Повертаю ліворуч, знаходжу свій номер і вже планую вставити ключ у замок, як сусідні двері відчиняються, а з них виїжджає візок горнічної. Мене трохи Кіндратій не вхопив з переляку через цю тачку-привид. Судячи з шуму, сама горнічна знаходиться ще у номері і з кимось розмовляє. Зважаючи на відсутність господині голосу, дозволяю собі затриматись і підслухати розмову, бо розмовляє вона польською. Мені так близька ця мова, саме через теплі дитячі спогади, коли ми родиною їздили у Польщу до сестри Ярослава. Хоча українська та польська дуже схожі між собою, я багато чого не розуміла. Тоді я і вирішила вивчити її, в знак поваги до нових родичів, та і самій було приємно спілкуватись на рівні з усіма, а не виглядати білою вороною. І от зараз, коли чую таке рідне пшекання, хвилею накривають спогади. Але тут все йде не по плану, коли жінка починає скаржитись, що не мала змоги випити зранку кави, через одну фарбовану руду курку, яка припхалась завчасно, і тому їй довелося поспіхом прибирати номер. Якщо я правильно зрозуміла, то мала на увазі вона саме мене. От тобі і фешенебельний готель, ще у номер не попала, а вже обізвали. Ну з рудою все ясно, а от за курку, знову ж таки, образливо. Не чекаю на появу жіночки і заходжу в номер. Швидко пробігаю поглядом по інтер'єру, подумки роблю нотатки і поспішаю нарешті у душ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 47 48 49 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вихор почуттів, Ксенія Стрілець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"