Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Божена подивилася на неї скоса, але не припинила своєї роботи. Речі герцогської дочки вона закидувала у мішок без будь-якої обережності.
– Бо наказали, пані, – коротко відповіла вона.
– Лана вирішила покинути відбір? – із недовірою запитала Йовіла. Вона була переконана, що цього не мало би трапитися, проте останнім часом мало що траплялося саме так, як вона того очікувала.
– Панянка вже поїхали. Мені наказано відправити її речі слідом за нею, – Божена вигребла увесь невеликий скарб Лани з шухлядок і затягла мішок так, щоб з нього нічого не випало, а після цього з натугою закинула його собі на плече.
– Дозвольте мені вам допомогти, – запропонувала Йовіла, вказуючи рукою на другу купу речей. Божена з сумнівом подивилася на Йовілу, але після короткого коливання кивнула. Тоді Йовіла підхопила другу сумку і попрямувала до виходу. На спині вона відчувала чужі погляди – наречені дивилися їй вслід, аж поки Йовіла не зачинила за собою двері.
– То Лана сьогодні вранці вирішила поїхати? – задихано запитала Йовіла, пришвидшуючи крок. Попри те, що Божена була старою, сили у ній залишалося чимало, і вона йшла кам’янистою доріжкою без усяких видимих зусиль, наче не несла на плечі мішок, вдвічі важчий за той, що був у Йовіли.
– Не знаю, пані, – відізвалася Божена, легенько підкидаючи і поправляючи мішок на плечі. – Я тільки роблю те, що мені наказав пан артефактор.
– Сорен? Це Вітан Сорен сказав вам зібрати її речі?
– Так, пані. Придворний артефактор, я ж так і кажу. Їй-бо, ще вчора бачила панну Вільгейм, а вже сьогодні прийшла їй справити сніданок – і нема вже її.
Щойно вони відійшли подалі від гуртожитку, Божена трохи розговорилася.
– І як вона почувалася вчора? Опіки зійшли?
– Аякже! Ще день би їй посидіти у цілителя, то вже би і повернулася. З чого це вона вирішила поїхати додому – і в толк собі не візьму…
Йовіла теж ніяк не могла цього зрозуміти. На Лану вдома ніхто не чекав. Її забрали з монастиря тільки для того, щоб вона стала королевою, а у випадку провалу байстрючку герцог би точно не приймав у своєму домі. З вигляду Лани і її амулетів і знаків мертвих богів, не скидалося на те, що їй у монастирі дуже вже подобалося. Навряд чи вона хотіла повернутися.
Та й хто би хотів – Йовілі доводилося чути не одну відверто моторошну історію про монастирські звичаї, і чимось іншим, окрім як покаранням, назвати перебування там було досить складно.
– А вона тоді говорила, що збирається поїхати? – поцікавилася Йовіла, але їй чомусь здавалося, що вона вже знає відповідь на це запитання.
– Ні-і, – протягла Божена. Вони наближалися до палацу, і стара служниця знову стала тихішою і наче навіть непомітнішою. – А тепер скидайте мені на плече цей мішок і йдіть, пані. Дякую за допомогу.
Йовіла зробила, як було сказано, але на язиці в неї крутилося з десяток запитань. Чи могло статися щось, через що Лана вирішила, що краще вже чахнути в монастирі, аніж залишатися на відборі? Йовілі було складно уявити щось таке жахливе. Вона кивнула Божені і пішла геть, сподіваючись обійти навколо палацу і швидко дістатися стіни, через яку вона передавала послання Кірові.
Та коли вона вже зайшла до знайомого трояндового саду, відразу ж зрозуміла, що щось не так. Біля палацової стіни стояв Сорен і проводив якісь дивні махінації з величезним амулетом, що важив, мабуть, більше, ніж обидва мішки Божени разом узяті. Та Сорен тримав його легко і на витягнутих руках, наче вишукуючи щось за його допомогою. Йовіла спостерігала десь хвилину, і тоді Сорен розвернувся, і артефакт у його руках наче подав йому якийсь сигнал, бо він різко підняв очі на Йовілу. Втім, відразу ж після того, як він впізнав її, Вітан повернувся до своєї роботи.
Зрозумівши, що її однаково викрито, Йовіла припідняла краї довгої сукні і підтюпцем попрямувала до Сорена, проте він тепер наче знову не бачив її.
– Доброго дня! Як приємно зустріти вас тут, Вітане!
Сорен опустив артефакт, а через мить роздумів і взагалі поклав його на землю. Зблизька Йовіла нарешті змогла розглянути його: це була величенька скляна коробка із іскрами магії всередині та дивними коліщатками на боках. На землі іскри у кубі стали білими, хоча тоді, коли Сорен тримав його у руках, вони переливалися кольорами блакитного.
– Не можу сказати те саме, Йовіло. Що ви тут робите?
– А що ви тут робите? – запитала Йовіла, з інтересом розглядаючи артефакт. – Дуже цікава штука. Не розкажете, для чого це?
Сорен на мить підняв брови, а потім його губи розпливлися у доброзичливій посмішці.
– Чом би й ні, – він підняв артефакт і знову тримав його на витягнутих руках, проводячи вздовж стіни. – Нещодавно деякі слуги повідомили мені, що палацова загорожа не така надійна, як нам здавалося раніше. Виявляється, дехто знайшов у ній слабину та регулярно використовує для того, щоб передавати різноманітні предмети.
Сорен ступив кілька кроків вперед – небезпечно близько до того місця, де був йовілин заповітний висувний камінчик. Іскри у артефакті начебто стали більш густими і насиченими, і Сорен також це помітив.
– Ви вже так чудово показали себе у розгадуванні різноманітних загадок, то, можливо, і зараз мені допоможете. Як думаєте, хто в палаці міг би скомпрометувати захисні чари для власної вигоди та наразити його високість на небезпеку?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна», після закриття браузера.