Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Його начебто бачили то тут, то там, та скільки Йовіла не видивлялася і не блукала неподалік від інституту артефакторики, так його і не помітила. Не потраплявся їй на очі і той дивний чаклун з парку. 

Втім, це не значило, що Йовіла мусила зупинятися. На відміну від інших наречених, в неї ще були два вільні дні перед випробуванням, адже вона вже була до нього готова. Щонайменше, Йовіла дуже сильно на це сподівалася, адже вилетіти тепер, коли речі нарешті ставали цікавими, було би прямо образливо. 

Тож наступного ранку і за день після цього, коли наречені прокидалися і починали готувати свої подарунки (як Йовіла і очікувала, щонайменше половина з учасниць сиділи у гортожитку чи альтанці із вишиванням), вона вислизала з саду і йшла блукати палацовою територією у пошуках чи то чаклуна, чи то Сорена. Кілька разів до неї приєднувалася Акулина, але вона також була зайнята підготовкою таємничого подарунку, про який відмовилася говорити раніше часу. 

В ранок четверга Йовіла нарешті залишилася у гуртожитку. Вона навіть для виду взялася за ручку та свою поему про принца Еріка – лиш би сидіти поряд з іншими дівчатами і ненароком підслуховувати їхні розмови. Щоправда, замість поеми перед нею лежав майже дописаний памфлет про Еріка, та це вже не так важливо. 

Аніт Канська сиділа у колі інших наречених і, вочевидь, була серед них головною – Йовіла ще з тиждень тому помітила, що після того, як близнючки Роймері покинули відбір, Аніт почала збирати навколо себе нових посіпак. І Йовіла збрехала би, якби сказала, що не хоче опинитися у їхньому числі. Але Аніт вела себе з нею в міру привітно, та не підпускала надто близько – як наче Йовіла була їй не рівня. Що, можливо, і було частково правдою. Навіть сама Йовіла все більш гостро помічала, що її сукні зовсім не годяться для королівського відбору наречених. 

Так, їм не бракувало смаку – Йовіла відбирала їх з ретельністю, достойної усіх похвал, але матерія не була надто дорогою, нитки на вишивці були звичайними, а не золотими чи срібними, і фасони не були справді модними. Це були сукні, які залишалися би добрими роками – здебільшого через те, що їхні силуети були простими і невибагливими. Такі плаття могли би носити дівчата у пансіоні благородних дівиць, і їх не назвали би надто розкішними. 

Тож Йовіла розуміла, чому Аніт Канська не хотіла мати з нею багато спільного – цілком ймовірно, вона вважала Йовілу звичайною сірою мишею. Натомість у колі герцогині очікувано опинилися доньки віконтів, заможних баронів та навіть графська племінниця. Могла би там бути і Акулина, проте вона ввічливо, але неупинно відхиляла кожне запрошення чаювати від Аніт. 

І це залишалося для Йовіли великою загадкою. Уся Акулина була їй зрозуміла і незрозуміла водночас – вона була проста, цікава, чудова, але що вона робила на відборі? Вочевидь, вона була зовсім не зацікавлена у принці – як і переважна більшість наречених; але вона навіть була родом не з Сентри – невже її батьки відправили її проти волі? Це здавалося малоймовірним – з усього, що Йовіла вже знала про Акулину, випливало, що вона майже завжди приймає рішення сама. Але це була загадка на інший день. 

 – О, люба, стіжки мають бути меншими за твій палець, – люб’язно сказала Аніт, вдивляючись у шитво однієї із дівчат. Та побагряніла, що той маків цвіт, і почала розпускати нитку. Інші наречені дивилися на неї зверхньо – можливо, нещасна щойно опустилася на кілька щаблів у їхній внутрішній ієрархії. 

 – А що ти вишиваєш, Аніт? – запитала одна зі сміливіших дівчат. 

 – О, подарунок принцу. Невже це не очевидно? – Аніт навіть не відірвала очей від своєї вишивки. Зі свого місця Йовіла бачила, що на камзолі, який герцогиня, здавалося, збиралася подарувати принцу, красувалися квіткові візерунки – саме ті, що раптово стали популярні завдяки її модному дому. Йовіла не знала, наскільки принц Ерік здатний оцінити цей дар.

Звісно, він вдягався за останнім словом моди; але, на відміну від випадку з Сореном, не виглядало так, наче він робить це за власним бажанням. Йовіла уявляла, що кожного дня, коли Ерік набундючено вилазив зі свого ліжка, перед ним вже був розкладений його костюм, і він носив винятково те, що підібрали для нього дбайливі модистки і тверда рука її величності королеви. 

Наречені перезирнулися між собою і продовжували роботу мовчки, аж поки Аніт не вирішила підтримати розмову. 

 – О, я бачу, що у тебе, Лайло, геометрія.. Ти підгледіла це з колекції мадам Л’яно, так? – поблажливо запитала вона, кидаючи швидкий погляд на хустку графської племінниці. 

Та не стала червоніти, як попередня дівчина, натомість подивилася на свою вишивку наче здивовано. 

 – Не думаю, мила. Це наші сімейні візерунки. Ти забула, як виглядає герб Астерів? 

Аніт нічого на це не відповіла, але Йовіла помітила, як та ледь помітно закотила очі. І вона не знала, що би сталося далі, але у цю мить двері гуртожитку відчинилися, і у кімнату прослизнула служниця Божена. 

 – Пробачте, панянки, мушу забрати речі, – проскрипіла вона своїм старечим голосом і прошкандибала у глибину кімнати. Наречені повернулися до вишивання, а Йовіла очима супроводила Божену. До її подиву, служниця підійшла до ліжка Лани і почала знімати з нього постіль та витягати речі з комода. 

Йовіла повільно відклала ручку і підійшла до чужого ліжка, тихенько прокашлюючись. 

 – Перепрошую, – почала вона. – А чому ви забираєте речі Лани?