Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

своєї кімнати, замикає двері на замок і кладе ключа собі до кишені. Бувало й інакше: я був упевнений, що він сидить заклопотаний у себе в кімнаті, а він повертається додому в брудних, заболочених чоботях. Що стосується роботи, то я просто байдикував — блукав долинами, їв і спав. Так-сяк я призвичаївся до нового ритму життя, навіть навчився комфортно в ньому почуватися, і поступово почав усе більше віддалятися від дому, вивчаючи нову для себе місцевість. Одного разу я вирішив дослідити сусідню долину — і цілком неочікувано натрапив на групу людей, що пиляли дерева. Я підійшов до них, сподіваючись, що бодай хтось із тих робітників виявиться англійцем. У будь-якому разі, то були живі люди, а мені дуже хотілося почути розбірливу мову, бо той старий чолов'яга, про якого я вже згадував, окрім того, що напівсліпий та глухий, до всього ще й був німий. Я був готовий до грубого, без зайвих сентиментів чи ввічливості, привітання, але мене страшенно вразили похмурі погляди і різкі короткі відповіді. Я помітив, як вони якось дивно перезирнулися між собою, а один, відірвавшись від роботи, почав гратися зі своїм пістолетом, тож я змушений був повернутися і піти далі своєю дорогою, проклинаючи долю, яка закинула мене в край, де люди були жорстокішими за звірів. Сповнене самотності життя почало душити мене, як страшний сон, і через кілька днів я подався на станцію, розташовану за кілька миль від нашої хатинки, де був невеличкий заїжджий двір для мисливців і туристів. Іноді там зупинялися на ніч англійські джентльмени, і я думав, що зможу познайомитися з кимось із кращими манерами, ніж у мешканців цієї місцевості. Як я й очікував, я натрапив на групу людей, які юрмилися в дверях дерев'яної хатинки, що слугувала трактиром. Наблизившись, я помітив, що вони стали плечем до плеча, переглядаючись між собою, а коли я підійшов до них ближче, шестеро чи семеро мисливців вирячилися на мене очима, повними холодної люті й огиди, з якою дивляться на мерзенну отруйну змію. Я відчув, що мені більше несила це терпіти, і вигукнув:

— Є тут бодай один англієць чи хтось хоча б трішки цивілізований?

Один із чоловіків потягнувся рукою до свого ременя, на якому висів револьвер, та інший зупинив його і відповів мені:

— Ми дуже навіть цивілізовані, містере, як і наші розваги, які, боюся, вам не надто сподобаються. В будь-якому разі, тут зупинився один англієць, який, поза сумнівом, буде радий вас бачити. А ось і він, знайомтеся — містер д'Обернаун.

Біля дверей готелю стояв молодий чоловік, одягнений, як англійський сквайр, і дивився на мене. Один із мисливців тицьнув у мене пальцем:

— Це той самий чоловік, про якого ми говорили минулого вечора. Ви, сквайре, казали, що вам цікаво буде на нього глянути, і ось він сам прийшов.

Добродушне обличчя англійського молодика враз спохмурніло. Він грізно глипнув на мене і відвернувся, всім своїм виглядом показуючи презирство та відразу.

— Сер! — вигукнув я. — Мені незрозуміло, що я зробив, щоб заслужити на таке ставлення до себе. Ви мій земляк, від якого я очікував хоч якоїсь пошани.

Він кинув на мене злісний погляд і вже хотів було зайти досередини, але передумав і підійшов до мене.

— Ви дуже необачний у своїй поведінці. Ви, схоже, випробовуєте наше терпіння, яке рано чи пізно урветься. Скоріше навіть рано, ніж пізно. І дозвольте вам сказати ось що, сер: ви можете називати себе англійцем, знеславлюючи шляхетне ім'я Англії, але не можете розраховувати на добре до вас ставлення англійців. На вашому місці я б тут не затримувався ні хвилиною довше.

Він зайшов у готель, решта чоловіків мовчки спостерігали за мною, а я стояв мов громом прибитий і думав, чи не зійшов бува з глузду. Тут на вулицю вийшла господиня заїжджого двору і вирячилася на мене, як на якогось звіра чи дикуна. Я повернувся до неї і тихо заговорив:

— Я страшенно голодний і, здолавши довгий шлях, хочу пити. У мене в гаманці достатньо грошей. Можна у вас чогось попоїсти й випити?

— Ні, не можна, — відрубала вона. — Вам краще піти звідси геть.

Мов ранений звір, я ледве доповз додому і впав на ліжко. Мені несила було розгадати цю загадку. Мене охопили гнів, сором і страх. До моїх страждань додалося, коли я проходив повз хату у ближній долині, і діти, що гралися надворі, кинулися тікати від мене, здійнявши страшний галас. Тож щоб чимось себе зайняти, я здійснював далекі прогулянки. Я б уже давно зсунувся з глузду, якби отак цілими днями сидів у Блу-рок парку, споглядаючи гори. І кого я не зустрічав на своєму шляху, завжди бачив на обличчі людей той самий погляд ненависті та відрази, а одного разу, пробираючись крізь густі зарослі, я почув постріл та лихе сичання купі, що пролетіла прямо біля мого вуха.

Якось мені випало почути розмову, що мене геть приголомшила. Я сидів, відпочиваючи і обпершись на валун, коли почув, як двоє чоловіків, що йшли стежкою неподалік, зупинилися. Один із них заплутався в лозах дикого винограду, проклинаючи все на світі, а інший сміявся з нього, мовляв, вони іноді можуть стати у пригоді.

— Що ти таке верзеш?

— Та так, нічого. Просто ці лози надзвичайно міцні, куди міцніші за всяку мотузку, їх рідко де здибаєш.

Чоловік, який щойно сипав прокльонами, гмукнув, а потім я почув, як вони сіли, запаливши люльки.

— Ну що, бачив його? — запитав лихословець.

— Та бачив якось днями, але клята куля пролетіла надто високо. Думаю, негідникові просто пофортунило, як і його шефу, хоча це не може тривати вічно. Ти ж чув, як він приплуганився до трактиру Джінксів, вимахуючи своїм гаманом і щось доказуючи? Той молодий британець, скажу тобі, швидко заткнув йому рота.

— І що це в біса означає?

— Не знаю, але думаю, пора це припинити, і зробити це слід у найкращих традиціях. Тобі ж відомо, як вирішуються питання з неграми?

— Так, довелося бачити краєм ока. Кілька галонів керосину в крамниці Брауна коштує цілий долар, але, як на мене, це все одно що за безцінь.

Вони вже пішли геть, а я й досі ховався за валуном, стікаючи рясним потом. Мені було так зле, що я ледь підвівся і, спершись на палицю, поплентався додому повільною немічною ходою. Я зрозумів, що ті двоє говорили про