Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ліпше розшукайте свого капітана. Мені не аж так потрібні ваші гроші, щоб я терпів такий бардак у себе в порту.
Розвернувся й попростував геть, а натовп потихеньку став розсотуватися.
— Ходімо. — Вілла першою зрушила з місця й попрямувала від судна в бік Узбережжя.
Усі вервечкою потяглися за нею, наостанок окинувши поглядами темряву дверних та люкових отворів.
Серце тіпалося в грудях: я намагалася пригадати, чи промайнув переді мною Вест минулої ночі в
диму таверни. Здається, ні. А може, і так. Пам’ятала лише Віллу. І Золу. І чоловіка у провулку, якому до горла притискала ножа.
Пай штовхнув двері таверни, і ми дерев’яними сходами протиснулися в її темне черево. Вілла, не стукаючи, гепнула плечем у двері до кімнати. Замок відлетів, двері розчахнулися.
Кімната була порожня, на ліжку акуратно розправлена сіра вовняна ковдра. Живіт стиснувся.
Вест не ночував тут.
— Хто бачив його останнім? — Голос їй раптом ослабнув.
Так дивно було бачити в ній вразливість. Та й у всіх цих людей. Вони перелякалися.
— Думайте! Хто бачив його останнім?!
— Учора ввечері. Він повечеряв і… — Остер задумливо запустив долоню в неслухняне волосся. — Не пам’ятаю, чи бачив, щоб він підіймався нагору.
— Він не підіймався. — Геміш кивнув на столик у кутку, на якому стояв свічник: свічка лишилася недоторканою. Схоже, він сюди не заходив.
Вілла крокувала кімнатою вздовж вікна, смикаючи ґудзики на куртці.
— Геміше, іди до Сента. Дізнайся, чи він щось чув. Може, Вест минулої ночі побував у Тисняві. Паю, Остере, перевірте кожну таверну міста. Ми з Фейбл розпитаємо господаря цієї й підемо до перекупника.
За мить усі пішли, і коли чоловіки зникли з виду, Вілла тяжко зітхнула й очі її наповнилися сльозами.
— Про що ти думаєш? — Я пильно вдивлялася в її обличчя.
Лють, якою воно палало в доці, зникла, лишився самий страх.
— Думаю, що спалю це місто дощенту, але знайду його.
І рушила повз мене. Я спустилася за нею та попростувала до шинквасу, де господар таверни розставляв чисті зеленкуваті склянки рівними рядочками. Вілла забрала пляшку хлібної, що стояла перед ним, і той звів погляд.
Від знесилення, що опанувало її нагорі, не лишилось і сліду. На обличчі — сама холодна рішучість морячки з торговельного судна.
— Бачив Веста вчора ввечері? — Відкоркувала пляшку й добряче ковтнула.
Господар схилився на шинквас, позираючи то на неї, то на мене.
— Ні, а що?
— Чув, щоб хтось про нього розмовляв? — Голос моторошно спокійний, вираз в очах геть неживий.
— Я в плітки не лізу. — Господар перемикнувся на наступну склянку.
— А доведеться. — Випроставши руку, Вілла перевернула пляшку.
Горілка потекла шинквасом, перелилася на стільці й закрапала на підлогу.
— Що за… — Той перехилився через шинквас, а в руках Вілли вже була інша пляшка — і за мить дівчина жбурнула її на дерев’яну підлогу.
Навколо розлетілися друзки, і я вже дотямила, що вона задумала. Вона розвернулася й рушила до стіни, де висів ліхтар на три свічки. Зняла його з
гака і простягнула перед собою.
— Вілло!.. — Шинкар здійняв руки, з жахом витріщаючись на ліхтар.
Над калюжею хлібної під ногами Вілли зависли язички полум’я. Усі розуміли, чим загрожує, якщо вона впустить ліхтар. Таверна спалахне, мов купка хмизу. Згорить ущент, а полум’я перекинеться на всі ближні будинки з такою швидкістю, що ніхто не в змозі буде нічим зарадити. Пожежа в такому місці — гарантована загибель для всіх навколо.
Вілла не жартувала — готова була спалити місто до цурки.
— Чи ти чув, щоб хтось учора ввечері балакав про Веста? — поволі повторила вона, а віск свічки скрапував на скляну стінку перехиленого ліхтаря.
— Можливо! — Господар ступив крок до неї, руки тремтіли. — Здається, це був скарбник якогось торговельного судна.
— Хто?
— Не знаю. Присягаюся! Він лише спитав, чи тут зупинилася команда «Жоржини».
— А ти що відповів? — Вілла схилила голову набік.
— Сказав, що так. І все. Більше нічого. — Він глитнув клубок у горлі. — Слово честі, більше нічого не знаю!
— А я була гадала, ти в плітки не встряєш. — Вілла незмигно вдивлялася в розжарено-білий вогник. — Якщо до заходу сонця не знайду Веста, я повернуся. І перш ніж спалити цю таверну, пришпилю тебе до шинквасу.
Той відчайдушно закивав, на чолі блищала смуга поту. Вигляд дівчини паралізував, на гарному обличчі виблискував шрам від розпеченого леза. Вона прочинила засувку ліхтаря й задмухнула свічки, відтак жбурнула його на підлогу — і друзки від світильника розлетілися навсібіч.
— Ходімо. — Вілла відчинила двері, впустивши в таверну сонячне світло, і ми вийшли на вулицю.
Я рушила за нею назад у гавань. Ми пробиралися тими самими провулками, що й на світанку, — це було ніби щойно, тільки тепер мчали широкими кроками. Плюхали черевиками по багнюці, розштовхували перехожих, що купчилися між будинками, і нарешті нас знову овіяв морський бриз, розганяючи міський сморід. Вілла завернула вбік від доків — туди, де похилим погнилим лабіринтом тіснилися халупи Узбережжя.
— Я гадала, ми до перекупника, — завважила я, намагаючись її наздогнати.
Вілла не відповіла. Різко завертала то праворуч, то ліворуч, навіть не роздивляючись довкола. Чітко знала, куди прямує.
Зупинившись перед порожнім дверним отвором, заткнула ножа за ремінь, глибоко вдихнула й озирнулася до мене.
— Я можу тобі довіряти?
— Так, — одразу відказала я, сама здивована власною миттєвою відповіддю.
Не розмірковувала ні секунди.
— Це лишиться між нами двома. І тільки між нами. — Вона зиркнула мені просто в очі й пірнула досередини.
У темному тісному приміщенні міське убозтво відчувалося ще сильніше. Кімнатина була
напівпорожня, майже без меблів, стіни голі. Повітря сперте, дихати нічим. Лиш дерев’яний ослінчик біля вікна та крихітна пічечка становили вкупі щось на кшталт кухні.
— Мамо?
Я завмерла, занісши ногу над поріжком.
— Що-о? — озвався пронизливий голос.
Очі поволі призвичаїлися до пітьми, і в затіненому кутку вималювалася постать худої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж злодіїв, Едрієн Янг», після закриття браузера.