Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вілла кинулася до неї, ухопила за руку, і та відповіла в’ялим жестом.
— Вілло, — усміхнулася, повільно кліпаючи.
За своє життя я зустрічала на Узбережжі хіба сотню таких жінок. Злиденні, голодні. Продають себе морякам з торговельних суден, що стають у порт на ніч, і постійно вагітніють. Ось тому на Узбережжі такі юрми дітлахів.
— Мамо, а Вест заходив? Учора ввечері? — м’яко спитала Вілла.
Я роззирнулася кімнаткою в пошуках якихось ознак його перебування, помітила в кутку кошик ріпи, барильце солоної риби й непочату бляшанку чаю. Вочевидь негаразди Віллиної матері він також повісив собі на шию.
— Угу-м-м. — Жінка кивнула, але надто втомлено.
— Коли? Коли він заходив?
— Учора ввечері. Я ж сказала. — Жінка вивільнила руку з Віллиної, заплющила очі та притулилася до стіни.
Вілла підвелася, замислено нишпорячи сюди-туди очима.
— Нащо він сюди приходив? — пошепки спитала я.
Вілла почервоніла й відвернулася, зірвала плед із цвяшка на стіні й огорнула жінці плечі.
— Він надто худий, Вілло. Йому треба більше їсти, — промимрила та.
— Я знаю, мамо.
— Ти простеж, щоб він нормально їв.
— Добре, мамо, — прошепотіла Вілла. — Лягай спати.
Вілла оминула мене, а я ще мить вдивлялася в обважніле жінчине обличчя. Ліжечко благеньке, майже розвалюється, у хатинці нічого, крім дрібки їжі.
Вийшла за Віллою надвір. Та нерухомо чекала в провулку. Нарешті позирнула на мене.
— Що він тут робив? — ще раз спитала її.
Та похитувалася з боку в бік, сунувши руки в кишені.
— Він її доглядає.
— Чому він?
— Бо більше нікому.
І тут мене осінило: усе дійшло з виразу її обличчя.
— Він… Вест твій брат?
Дівчина не змигнула оком. Ніби й не дихала.
«Ніколи, за жодної обставини не показуй, хто для тебе важливий».
— А інші знають? — прошепотіла я.
Вілла потупила очі. Отже, це було таємницею навіть для команди.
— Хоч одна душа довідається — приб’ю, —
пообіцяла мені, раптом якось відчайдушно. — Не хочеться, проте доведеться.
Я кивнула. Чи мені не розуміти таких таємниць? Хтось прочув — і в тебе вже не лишається землі під ногами.
Вілла завмерла, позирнула мені через плече, я простежила за її поглядом: на доріжці вештався малий босоногий хлопчик у завеликих чоловічих лахах. Озирнувся на Віллу, нервово потер руки.
Ніби отримавши якийсь незрозумілий сигнал, він раптово кинувся геть, а Вілла побігла за ним. Так ми і мчали його звивистим слідом, а хлопчина все щезав у провулках перед нами, аж поки, діставшись рогу якоїсь чергової халупи, зупинився, заскочив на край похилого дашка й умостився там, ніби пташеня на гілці. Показав на купу перекинутих ящиків, підтягнувся і щезнув за стінкою.
Ми кинулися до плями світла на мокрій землі, і коли Вілла розкидала ящики, дух мені забило. Боцманка на мить заклякла і сповзла донизу: на сонці показалася безсило відкинута рука.
Вест.
Роздiл двадцять сьомий
Я кинулася до ліжка й відгорнула ковдру: Остер із Паєм заносили Веста сходами таверни в кімнату, а за ними назирці тупотів лікар. Свічка вихопила Вестове обличчя на подушці. Він був жорстоко побитий, лице скривавлене й розпухле, проте не було зрозуміло, наскільки все кепсько.
Лікар поставив валізку на підлогу, засукав рукави й узявся до справи.
— Води, якісь чисті ганчірки… — бурмотів. — І хлібної теж давайте.
Пай хутко кивнув і зник за дверима.
— Що сталося? — Вілла схилилася над Вестом і легенько торкнулася його розсіченої брови.
Той здригнувся і всотав повітря крізь зуби: лікар промацував ребра.
— Зола, — відповів. Вочевидь єдине пояснення, на яке слід було очікувати. — Не треба було залишати корабель. Після того як ми вийшли з Дерна.
Вілла зиркнула на мене. Про те, що сталося з вітрилами «Жоржини», він нічого не сказав, та вочевидь мав це на увазі.
Повернувся Пай з усім, що наказав лікар, і перш ніж Остер відкоркував пляшечку хлібної, Вест ухопив її та жадібно заковтнув увесь вміст. Тоді звалився назад на ліжко, здригаючись від болю: груди різко смикалися з кожним видихом.
Аж тут, ніби щойно завваживши, звів на мене погляд:
— А ти що тут робиш?
Я спробувала всміхнутися, вийшло не надто переконливо.
— Витягаю тебе із завулків.
Мені страшно було роздивлятися, який він весь залитий кров’ю. Від цього видовища в животі смикався болючий клубок.
Щоб обличчя мене не зрадило, утекла до передпокою — звідти дивилася, як лікар допізна орудував при свічці.
Підлога вкрилася брудними слідами й використаними бинтами, і щоразу, як лікар торкався ран, Вест гарчав і лаявся від болю. Коли вчергове нахилився до нього, Вест відштовхнув його так, що той мало не полетів із табурета.
Остер засміявся, витираючи пляму Вестової крові з руки, там, де на ній витатуйовані були сплетені змії, — але сміх був роблений. З тої миті, як капітана занесли в кімнату таверни, команда не відходила від нього ні на крок, і на обличчях запав вираз мовчазної скорботи.
Вест сів, розсунувши ноги й нахилившись уперед, і лікар узявся зашивати глибоку рану на плечі. Шкіра на спині й руках у м’якому світлі здавалася ще більш золотавою, та вся була в синіх і чорних острівцях, немов тканина, поплямована чорнилом.
— По скільки вам було років, коли Сент узяв вас до себе? — пошепки поцікавилась я у Вілли.
Довгий видих, погляд спрямований на носаки черевиків: дівчина ніби замислилася, чи варто взагалі відповідати.
— Він нас не брав.
— То як ви опинилися на «Жоржині»?
— Оцей недоумок… — Вона смикнула підборіддям у бік Веста. — Коли цьому Узбережному Волоцюжці було дев’ять років, його підібрав один торговець. А за рік брат повернувся по мене. Потайки провів на корабель, а коли вже вийшли в море, удав, ніби раптом натрапив на «зайця». — Вілла сумно усміхнулася. — Переконав капітана мене залишити: я ж бо дрібненька й можу спритно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж злодіїв, Едрієн Янг», після закриття браузера.