Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— А корпус? — Вілла сперлася на лікті. — Нам треба якнайскоріше спустити судно на воду.

— Бригада, яку ми найняли, працювала всю ніч, так що найнагальніше вони мали відремонтувати вже до ранку. Передусім ходімо в док і перевірмо їхню роботу. Вест, мабуть, уже там, а я зможу повідомити вам точний обсяг такелажу.

— Домовилися, — відказав Пай, зворотним боком ложки намазуючи собі ще один кусень хліба добрим шаром варення.

Геміш заніс іще кілька позначок у книжечку, відтак згорнув її та підвівся, решта — за ним. Я звела голову. Вони понадівали куртки й капелюхи,

досьорбали останні ковтки чаю. Остер напхав кишені залишками хліба зі столу, а Пай поназбирав шматочків, які хтось залишив на сусідньому столику.

— Ходімо, добувачко. — Вілла смикнула підборіддям у бік дверей.

Я повагалася, очікуючи на заперечення з боку інших, та його не було. Усі четверо стояли, чекаючи на мене, у прохолодному сонячному світлі, що сіялося з вікна. Я стиснула губи, які норовили заусміхатися, досьорбала чай і вийшла сідом за всіма у провулок.

— Та він не погодиться, — мовила на ходу так тихенько, щоб почула тільки Вілла.

— То знайди переконливі докази, як хочеш, щоб він опинився в меншості.

Вона мала рацію. Мені й не треба було, щоб Вест погодився. Мені потрібна була більшість голосів. Він не зможе піти проти, якщо команда готова буде мене взяти. Змушений буде поступитися.

Вілла підморгнула й рушила вперед, лишивши мене у хвості процесії.

Мости попереду вже кишіли людьми. Ми крутилися вулицями, протискуючись крізь тісні проходи й оминаючи круті роги, поки натовп не виплюнув нас на бруковані вулички Узбережжя.

Щойно ми ступили крок униз, на вулицю, як обличчями зловили суцільну стіну вітру, а попереду, за нескінченною вервечкою кораблів, що похитувалися в бухтах, розляглося море. Навколо нас юрмилися босі діти, з мармизками, поплямованими брудом і сажею, і простягали до нас розкриті долоні.

Узбережні Волоцюжки. Як-от був Вест.

Не могла я уявити цього молодого чоловіка, з вигорілим волоссям і бронзовою шкірою, хлопчаком, який на розі випрошує їжу й копирсається у відходах, розкиданих провулочками. Не хотіла уявляти.

Пай дістав із кишені хліб, розламав на шматочки й роздав, а от Остер пожбурив свій у повітря. За мить налетіла зграя морських птахів і повидзьобувала хліб мало йому не з пальців просто на льоту.

Тут Вілла різко зупинилася переді мною — я аж влетіла їй у спину, а в неї з горла вихопився здушений видих. Мені всю шкіру всипало сиротами. Роззирнулася, видивляючись, що ж таке вона вгледіла в доці. Пай схопив Остера за руку, Геміш зупинився: усі погляди вп’ялися в щось попереду.

— Ні, — ледь чутно прошепотіла Вілла.

Обійшла її — і мурахи на шкірі перетворилися на суцільне полум’я: я теж це побачила.

«Жоржина».

Щогли корабля тяглися до синього неба, а розгорнуті вітрила були пошматовані вздовж і впоперек. Геть усі — на вітру тріпотіли смужки покраяної парусини.

Мокрою бруківкою загупали черевики: Пай з Остером кинулися бігти. Геміш стиснув кулак і затулив ним рота.

— Що?.. Хто?.. — прожебоніла я.

А Вілла роззиралася, пробігаючи очима вздовж

вервечки сусідніх кораблів, аж поки наткнулася на емблему, якої шукала. «Селена».

— Зола!.. — проричала боцманка.

Ми побігли за Остером і Паєм, проштовхалися крізь натовп витріщак, що вже зібрався навколо. Ті двоє, що їх Геміш найняв пильнувати за судном, лежали на землі в калюжах власної липкої крові, зорячи в небо скляними очима.

— Весте! — гукала Вілла, щодуху деручись на драбину.

Я полізла за нею, хапаючись так хутко, аж долоні горіли. Остер із Паєм уже чекали на палубі.

— Його тут нема, — повідомив Пай, усе ще не зводячи очей зі сплюндрованих вітрил.

Усі, хто стояв унизу, мали такий само вираз на обличчях. Це смертний вирок. Вартість повного набору вітрил спорожнить бюджет, а ремонт потребуватиме стільки часу, що вони просто фатально відстануть від графіка. Втрати серйозніші, ніж через попсовані штормом товари та приладдя. Для заможного торговця, власника численних суден, то був би чутливий удар. А для команди на кшталт «Жоржини» — крах усієї справи.

Геміш, червоний, мов буряк, нервово вертів книжечку в руках, мусолячи пальцями сторінки сюди-туди. Тут уже ніяк не вирахуєш, не посперечаєшся і не відсторонишся. Зола вийшов на полювання — і діяв акуратно й точно.

Вілла, з таким само запаленим обличчям, підійшла до леєра. Через три причали з палуби «Селени» на нас витріщався Зола.

— Я його вб’ю. Кишки повипускаю, кістки переламаю голими руками — і щоб добряче помучився, — прошепотіла вона, не витираючи сліз, що текли по щоках.

— Він мені казав, — згадала я розмову із Золою в тумані вчорашнього вечора.

— Що?! — До мене підскочив Геміш, за ним усі решта.

— Учора ввечері він сказав мені, що «Жоржина» ще недовго протримається.

Вілла вишкірила зуби, кров відлила їй від обличчя.

Та це було ще не все, сказане ним.

«Не думаю, що Жоржина ще бодай скількись протримається. І капітан їхній».

Вітер раптом став крижаним, аж здував нас із неначе осиротілої палуби. Я обхопила плечі руками.

«І капітан їхній…»

Схоже, ця думка пронизала всіх одночасно: усі голови підвелися синхронно.

Очі Вілли розширилися від жаху.

— А де Вест, розтуди його?!.

Роздiл двадцять шостий

— Хто це бачив?

Пай ухопив за комір гаваньмейстера і притиснув до кнехта. Навколо зібрався щільний натовп. Стояв гул голосів, усі очі були прикуті до «Жоржини».

— Хто?! — гаркнув Пай знову.

Гаваньмейстер вивільнився, обсмикнувся.

— Я вже сказав: як сонце зійшло — вітрила вже були порізані. Ніхто нічого не бачив.

Якщо й бачили — жодна душа не зізнається. Серед торговців Звуження існував неписаний закон, якого ніхто не порушував. Як щось помітив — тримай язика за зубами. Ніхто не бажав ускочити в неприємності, на що Зола й розраховував. Якщо на нього донесуть у Торговельну раду — за пошкодження чужих вітрил його позбавлять дозволу. Утім ніхто нічого не скаже.

Гаваньмейстер махнув на тіла, розпростерті на землі: