Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Здасть! Вона розумна! – ледве ворушачи язиком, але впевнено наполягав хрещений.
— Не-а. Не здасть! Хай і не мріє! Розмалювала цяцьку, поставила у гаражик – і нехай стоїть,- це вже тато. – Захоче – он по горОду можна покататися, там прав не треба!
— Та здасть! Я знаю, як на Дімича наїхать,- не заспокоювався дядько Рома.
— Прикинь, я теж знаю, як на того тхора поганючого наїхати,- тато страшенно любив, щоб його слово було останнім. Я ж стояла на балконі, зарослому виноградом, і слухала милі дебати. Акустика в альтанці була пречудова, та й мої два татусі не особливо ховалися, репетували на весь двір. Якби не сутінки, то цікаві мордочки сусідів можна було б розгледіти над парканами. Напилися з приводу зустрічі, обсудили все на світі, дійшла черга і до мене, а саме вирішувалась доля мого водійського майбутнього. Якщо воно взагалі буде. Щось я починала сумніватися. Моя інтуїція малювала невтішну картинку, як моя машинка, вся така гламурна до непристойності стоїть у гаражику й пилючкою припадає, а я її двічі на місяць ганчірочкою з мікрофібри мию і воском змащую, щоб блищала.
Кажуть, що у тверезого на умі, то у п’яного на язиці. Отож, доки повітрям свіжим подихала, почула багато цікавого.
— От ти мені скажи, ти її зовсім не любиш, що штовхаєш на дороги наші роздовбані, де дибіл поперед дибіла їде і дорогою не поступається? – тато перейшов на риторичні питання. Це погана прикмета.
— Я? Не люблю? – майже репетував дядько Рома. – Та якби ти знав, як я її люблю, задавив би мене, як Дездемона Отелло! – я ледве не викрикнула: «Агов! Давив Отелло, між іншим!» Страшенно не люблю, коли факти плутають. Своєчасно згадала, що спалюсь із своєю засідкою, прикусила язика і наказала собі мовчати.
— А наче я не бачу? Ромич, вона ж тобі донька так само, як і мені. Вона ж на наших руках виростала, - мелодраматичний монолог від тата. Аж сльози на очі навернулися.
— Виростала – не сперечаюсь. Виросла. Красівенна дівчина, да? Тільки мені вона не донька. Тато – ти! – а я чомусь приготувалася до батлу «Хто більше любить Ніну?» А це вже щось новеньке.
— Та ну не видєлуйся, я ж бачу, як ти з нею носишся. Не всі татусі з своїми доньками на такій короткій козі, як ти з нею, - тато не ричить: «Моя донька!», це теж з нової опери, мені досі невідомої. Боковим зором відчула, що хтось теж вийшов на балкон. Лідія Миколаївна.
— Ніночка, ходімо до кімнати, ще прохолодно, застудишся, - майже пошепки, а сама кутається у свою улюблену в’язану кофтинку шерстяну, а мені пледик простягає. Загадкова жінка – мама дядька. Думає одне, робить інше, виходить завжди гарно.
— Серьога, я маю тобі зізнатися. Хочеш, побий мене, але вже не змовчу! Гризе мої нутрощі, аж роздирає, хоче видратися, то краще я випущу, - тут такі страсті, а я маю зайти до кімнати? Показую одним кивком, що слухаю уважно діалог татусів.
— Нічого там нового не почуєш, крім п’яного бевкотіння. Доп’ються, що біла гарячка схопить. Чому жінки, як зустрічаються, не напиваються у зюзю? Набридли вже. Ходімо в кімнату, воно тобі треба ту маячню сивої кобили слухати?
Я не пішла, Лідія Миколаівна теж лишилася. Слухали вдвох.
— Давай доп’ємо оцю пляшку і ти випустиш свого черв’яка, - почули цокіт чарок і помилувалися п’ятихвилинною тишею. А далі пролунало:
— Я закохався, Серьога! – на всю альтанку, впевнена, не лише ми з його мамою почули, але й сусіди у радіусі кілометра.
— Давно пора! Ти ж видний мужик. Дерев насадив, хату одгрохав отакенну, а сина сам не зробиш, баба потрібна, Ромич! Отут ми залежні. Хто така? – тато непогано вміє допит влаштовувати і в п’яному стані. Цікаво йому, бач. Ми з Лідією Миколаївною вуха нашорошили, в суцільні локатори перетворилися, нам теж цікаво.
— Найкраща на планеті! Хоч і менша вона за мене, але відчуваю- моя, розуміє з півслова, бачу її – душа співає, - ото як дядько вміє говорити красиво, коли вип’є. Не був би п’яним, уся ця красива репліка виглядала б так: « Як побачив її – за секунду встав!» Алкоголь завжди додає лексичний запас слів, робить вирази мовця романтичнішими.
Коли це я глип – і Танька чалапає на балкон, закутавшись у ковдрочку пухову. Стоїмо втрьох вже, слухаємо далі.
— Ти Таньку, я сподіваюсь, не серйозно там тискав у винограді? Ромич, я знаю, ти бабам голови умієш крутити. Але ж Таня –донька Свєти,- з острахом у голосі випередив зізнання кума тато. Танька очі витріщила, аж злякалася. Я думала, що за той час, поки хрещений відповів: «Зовсім здурів? Кажу ж, боявся, що гепнеться!» Таня позеленіла, як Шрек перед такою ж зеленою Фіоною.
— Серьога, дружбан, я Ніну люблю! І це – назавжди! – випалив дядько Рома. Я краєм ока зиркнула на Лідію Миколаївну і на Таньку – незворушно обидві стоять, немов нічого й не чули. Ладно Танька, я її давно посвятила у свої сердечні пристрасті, але Лідія Миколаївна? Не здивована?
— І не дивись так, дівчинко. Довго він тобою грався, як лялькою. Догрався! - Лідія Миколаївна завжди була, як рентген: і хотів би приховати, так на знімку все проявиться.
— Хто тут догрався? – це вже Світлана Леонідівна вийшла на балкон.
— Ще все можна виправити, ходімо, Свєточка, заганяти чоловіків до хати, а то вони договоряться зараз,- і дуже гучно, на весь двір гримнула у бік альтанки: - Поговорили – й досить! Ніч для того, щоб відпочивати! Рибалку завтра проспите! – рибалка –це аргумент, швидко зібралися і в хату зайшли.
На ранок усі робили вигляд, що нічого не чули і не знають. Масова амнезія. Тато завжди після попойки пам’ятає фрагменти, хрещений – розбери його, що він там пам’ятає. Усі зранку пішли на рибалку, нас з Танькою лишили відповідальними за сніданок. Ми провалялися на диванчику до десятої години, потім підхопилися, по-бистрячку наробили бутербродів, заварили чаю з м’ятою і, перехопивши чогось смачного і доволі їстівного з провіанту Лідії Миколаївни, схопили два вєліка, що стояли біля сарайчика, очі мозолили і чкурнули поїздити по полю з заїздом до лісу, який був більше схожим на парк.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.