read-books.club » Сучасний любовний роман » Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко 📚 - Українською

Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

38
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Подаруй мені себе" автора Ксенія Демиденко. Жанр книги: Сучасний любовний роман. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко» була написана автором - Ксенія Демиденко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасний любовний роман".
Поділитися книгою "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко" в соціальних мережах: 
Ніна рано втратила матір, проте, в її житті було два тата – рідний і хрещений. Для друзів з дитинства Сергія та Романа Ніна – не просто дитина, вона донька коханої жінки Лілії, тому вони всю свою нерозтрачену любов віддали дівчинці, оточивши її надмірною турботою та увагою. Дівчина виросла і раптом усвідомила, що під її ідеал чоловіка підходить лише одна людина, яку вона все життя знала, як «дядька Романа», свого хрещеного, старшого за неї на двадцять чотири роки… За обкладинку вдячна Мері Керімей

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 100
Перейти на сторінку:
ПРОЛОГ

 

Наші почуття – це, напевне, найглибша, найсолодша

і найдоступніша музика душі . Любов – найгеніальніше

її виконання. Вона неймовірно ускладнює життя нашого

серця, але саме вона дозволяє розрізнити найдивовижніші,

найкращі відтінки навколишнього світу.

 

 

     Нас, народжених на початку XXI століття, називали дітьми-індиго. Творчі, цікаві, проте з шилом в одному місці. Ми стали поколінням, яке знало, що їм треба. Природа якось щедро обдарувала можливостями: абетку я знала вже в п’ять років, читати навчилася у шість, а коли йшла до школи, то вже обписала печатними буквами усі чисті аркуші, які знайшла в хаті. Дитячі розваги мені не подобалися, хотілося швидко вирости й стати дорослою, щоб одягти весільну сукню. Принцеси прагнуть потрапити на бал! Але спочатку потрібно було знайти свого особистого принца. Тож не дивно, що я  з пелюшок плекала у своїй свідомості образ ідеального чоловіка. Ні, цей образ не був ефемерним, вигаданим. Не супермен, не людина-павук і не загадково-привабливий хлопчик-вампір. Це був конкретний образ, легко впізнаний на численних фотках,  і  до нього навіть  можна було доторкнутися.

Дядько Роман був найкращим другом  моїх батьків, тому й моїм також. Він здавався надзвичайно розумним (ще б чого - дві вищі освіти!), добрим і неймовірно вродливим чоловіком.  Дядя Рома – одноліток мого тата – вони колись навчалися разом в інституті. Мені часто здавалося, що дядько Роман у чомусь навіть кращий за мого батька. Можливо, це через надмірно розвинене почуття гумору.

Скільки я  себе пам’ятаю, дядько Роман завжди був поруч з нашою родиною: весь час допомагав, брав участь  в усіх сімейних святах, був учасником  усіх подій, що  відбувалися в нашому житті…

Якщо розкрити наш сімейний альбом, то не так вже й багато там буде світлин, де дядько Роман відсутній. Коли народилася я, а це сталося якраз тридцять першого грудня (ото так мені пощастило), дядько Рома, як розказував мій батько, зустрічав мене разом з татом біля пологового з величезним оберемком чайних троянд. Це були улюблені квіти моєї мами. У грудні ці троянди, певно, виглядали дивовижно. Щоб хоч якось  полегшити життя своїм друзям, він з самого початку взяв на себе  зобов’язання  з доправлення дитячого харчування, бо у моєї мами  майже зразу пропало молоко. Те, що я не померла голодною смертю ще тоді, у двохтисячному році, я завдячую Роману Павловичу Тітову.  Логічно, що дядько Рома став моїм хрещеним. А кому ж ще могли доручити таку відповідальну, але почесну місію? Іноді він залишався   зі мною маленькою вдома, щоб мої тато й мама могли  сходити в гості чи то в театр. І не просто залишався, а з величезним задоволенням грався зі мною у захопливі ігри, читав казки, співав кумедні дитячі пісеньки. Поступово він перетворився з друга у справжнього родича.

Дядько Рома тривалий час не одружувався. Усі сили він кинув на  отримання двох дипломів про вищу освіту, а далі на роботу. Холостякувати він припинив, коли йому виповнилося тридцять чотири роки. Мені тоді гахнуло десять, і я була наймолодшою на тому весіллі. Щиро раділа за хрещеного і його красуню-дружину Світлану. Наречена мені здавалася феєю, одягненою у  хмаринку білого фатину. Тоді я думала, що дядько Рома одружився з  принцесою. Весілля підходило до фіналу, коли я наважилася залізти хрещеному на коліна, міцно обійняти його своїми худими рученятами й спитати: «Тепер ти не будеш до мене приходити?» Дядько Рома розсміявся і запевнив: «І не мрій від мене так нахабно спекатися! Я завжди буду поруч, мала! Навіть проганятимеш – не піду!»

Пообіцяти було легко, а от виконати цю обіцянку – важко. Занурившись у роботу і родинне життя, дядько Рома дуже рідко став з’являтися у нас вдома. Проте, на великі свята та мій день народження він обов’язково приїздив, де б не був. Якщо спочатку він приходив разом зі Світланою, своєю дружиною, то потім вона перестала з ним ходити. Причиною були елементарні ревнощі. Ні, не до мене. Свєта якимось жіночим шостим чуттям прознала те,  чого мій хрещений не зумів (не дуже, певно, хотів) приховати – свою палку закоханість у мою маму. Мені було дванадцять, коли сильно напившись, дядько  Рома розказав, що все життя любив мою маму. А ще сказав, що я могла б бути його донькою, якби моя мама  колись обрала в чоловіки не мого тата. Він, певно, ніколи б цього не сказав, якби не мамина трагічна смерть. Вона поверталася додому пізно увечері й в її автівку на шаленій швидкості влетів  джип, за кермом якого сидів п’яний молодик. Після смерті мами тато почав безбожно пити, перетворюючись з успішного бізнесмена на алкоголіка. Цю агонію припинив саме хрещений.

- Серьога, Лілю ми не повернемо, але вона нам з того світу шиї скрутить, якщо ми  Ніну на ноги не піднімемо. Короче, харе соплі пускати, давай  про малу краще думати! – він завіз тата на лікування і після повернення він вже не пив, але смуток у його очах залишився назавжди. Жінки ним цікавилися, іноді були надміру нав’язливими, але  серйозних стосунків він не зав’язував. Центром його всесвіту  стала я.

З кожним роком все частіше поглядаючи на себе, я розуміла, що стаю дуже схожою на маму. Це також бачили й мої татусі: рідний та хрещений. Один пишався, інший – милувався. Ви можете уявити, якою турботою й увагою може оточити свою доньку маніакально люблячий її татусь? А тепер уявіть, що таких татусів двоє! І приємно, і лякає одночасно. Занизили успішність  у дев’ятому класі – за тиждень мене перевели до ліцею. В ліцеї в класі мене незлюбив Кіріл і почав постійно булити, бо всі дівчата від нього шаленіли, а я проігнорила, то більше я Кіріла на горизонті не бачила. Коли спитала батька, що за цирк, він спокійно відповів: «Не школу ж знову міняти через того нахабу. Не переживай, він там багатьох дістав, то вони раді, що спекалися того Кіріла». Дядько Рома став щедрим спонсором ліцею, то на мене зайвий раз дмухнути боялися. Варто було мені чогось забажати – все діставалося, привозилося, дарувалося. Дивуюся, як при такій вседозволеності я не перетворилася на розбещену мажорку. Не можу сказати, що мені не подобалися подарунки, але завжди найбільше я чекала приходу тридцять першого грудня. Особливе свято! І Новий рік, і мій день народження одночасно. А ще в цей день до нас з татом обов’язково приїздив хрещений. Не з пустими руками, проте, коли він напередодні питав, що б мені подарувати, я відповідала однозначно:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"