Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    Їздити на вєліку корисно! Целюліт розгладжує… - Танька видала  корисну інформацію.  Ані у неї, ані у мене тим целюлітом і не пахло, але профілактику ніхто не відміняв. Поїхали.

—    А навіщо твоєму Ромео два вєліка? З дружиною каталися? – цікавість Таньки аж зашкалювала.

—     Ні, Свєта не вміла їздити на велосипеді. Сприймала лише велотренажери. Другий вєлік – для мене. Ми з дядьком то у ліс по суницю, то у ліс по малину, то у ліс по грибочки….- як приємно було згадати  ті часи, коли я була маленька  і дивилася на хрещеного, як на бога. Чомусь згадала, як ми з ним усього за день створили  гербарій, який інші учні мого класу збирали, сушили та оформляли майже рік. Отак заїхали у ліс, назбирали листя різного, праскою вигладили , на листочки кольорові наклеїли і трафареткою підписали. Він умів робити мене щасливою, вирішуючи дрібні проблеми просто,  швидко і з гумором.

    Звичайно, найголовніше правило юного ( та будь-якого) велосипедиста –  це оглянь залізного коня перед виїздом. Ми з Танькою нахабно знехтували ним, за що отримали величезну неприємність – спочатку спав цеп на вєліку Таньки.  Ми нічого кращого не придумали, як застосувати  дрючечка.  При натягуванні того цепу – він зовсім порвався. Потеліпалися ми  брудні і розчаровані назад  з того лісу. Хотіли  задоволення, а отримали зайвий головний біль. А потім ще один, бо насунулися дощові хмари. Короче, попали ми під  зливу. А Танька ще ж від попередньої хвороби не відійшла. Нашим терміновим лікуванням зайнялася… ага, Лідія Миколаївна. Скільки себе пам’ятаю, у неї  лікування завжди було  комплексне: щось народне впереміш з лікарськими препаратами за принципом «на всяк випадок» і обов’язково сміхотерапія.

  Для початку  ми поскидали з себе усе мокре. Через те, що мокре було усе, то скинули усе і нарядилися у… речі мого хрещеного. Бо ми своїх запасних сухих не мали, а у нього у шафках було багато, бо будинок же його, він тут жив. Ні, на білизну ми дядькову  не претендували, а от светрики і  спортивні штанці на нас з Танькою висіли, як на опудалах.

—    Дядь Ром, тобі не здається, що прикид у нас  не дуже, а?- підтягуючи штани вище талії, щоб  калоші не тяглися по підлозі, вирішила я констатувати факт. Танька офігівала мовчки. На ній ще більше теліпалося, бо вона менша від мене.

—    А типу ви приїхали обидві в кращому? – не у брів, а в око. – Светри  теж теліпалися один в один. А штани взагалі діряві були,-  при цьому підійшов, нахилився  і закачав низ однієї штанини – майстер-клас від Тітова Романа Павловича. Другу я закачала сама.

—    Дівчатка, вас тут ніхто не бачить. Зате сухі речі. Ну то й що, що великі? – це  Світлана Леонідівна, ніжність і дипломатія.

—    Дівчата за мною. Будемо парити ноги у гірчиці! – скомандувала Лідія Миколаївна і  погнала нас з Танькою до кухні. Там ми всілися з нею на табуреточки і опустили свої холоднючі, як у жаби, ноги у гарячу каламутну воду, приправлену сухою гірчицею. А поки ми так парили ноги, Лідія Миколаївна нам тицьнула у руки чашки з гарячим чаєм на якихось травах. Гіркий страшенно. І поки наші шлунки  скажено урчали, бо їм явно не подобалося те, що в них заливали, Лідія Миколаївна розказувала, як її мати в дитинстві лікувала:

—    Застуда – то таке, найбільша проблема мого дитинства були глисти. Марудна справа їх з організму виганяти, але можна. Зараз хімією дикою людей труять, а раніше не так було. Мене мамка на новий місяць розбудила пам’ятаю посеред ночі, годині о третій, і дала випити  грам сорок горілки. А через п’ять хвилин, як алкоголь розлився теплом по тілу, заштовхнула в сонного рота цілу ложку касторової олії.

—    І що? – в один голос питали здивовані ми з Танькою.

—    Передбачалося, що «п’яні» глисти  втратять здатність триматися міцно на стінках кишківника і зранку легко  залишать організм. Скажімо так, глисти порадилися і не стали чекати до ранку. Я заснула, а організм вирішив почиститися без мого відома. Прокинулася – сюрприз!

Божечко! Сільська медицина – абсурдна до неможливості. Я думала, що то лише у середньовіччі розважалися дурнуватими експериментами, на кшталт лікаря Людовіка XV (здається), який лікував свого монарха від АСТМИ закриванням у задимленій до нестями кімнаті. І не боявся так знущатися над людиною.

Після відпарювання ніг були інгаляції з часником і цибулею. Середньовічна інквізиція відпочиває. В кухні від  тої інгаляції так смерділо, що  усі шарахалися.

—    Аби ще медку, - одного багатозначного погляду Лідії Миколаївни було достатньо – дядько  Рома зганяв до знайомого пасічника-бджоляра Ігната Петровича, що жив в кінці вулиці,  і припер літрову банку меду.

—    Шо, усю з’їсти?  - перелякано питала Танька, розуміючи, що  дорослі поки нас не залікують до чортиків, не угомоняться.

—    Хоча б по ложці з’їжте, - заспокоїла Лідія Миколаївна. – А нам бабуся в носі медом мазала. Танька не витримала і загуглила такий « наноспосіб лікування ХХІ століття». А потім не полінькувалася  прочитати:

—    Жоден народний засіб ще ніякими достовірними  фактами не підтверджений. З приводу меду у носі від нежиті – віруси сідають на віддалені від ніздрів ділянки дихальних шляхів. Можна вимазати  усе трахебронхіальне дерево медом, але помрете від цього, не дочекавшись нежиті. Доволі болісно.  Так, застуди не буде, тому можна  вважати, що її переможено.  Ну як? До речі, лікар пише. Рекомендую з медом зав’язувати, - з острахом додала Танька.

Подихати над вареною картоплею нас усе ж таки вмовили. Це був останній акт знущання над нашими з Танькою організмами. Чому погодилися? По-перше, така процедура косметологічна, корисна для шкіри обличчя. А по-друге, у понеділок треба було кров з носа бути в універі на заліку. Ми й на здорову голову не особливо сподівалися на позитивний результат, бо препод реально  вредний, а  на хвору – то взагалі місія нереальна. Хворіти ніяк не можна було. Але ми все ж захворіли. Збили температурку  парацетамолчиком – і поперлися здавати залік, сподіваючись лише на диво.