Читати книгу - "Відчужені. Впусти в своє серце, Валерія Серпень"

За вікном кружляли сірі сніжинки, вивільняючись з таких само похмурих хмар, злегка підсвічених тьмяним зимовим сонцем. Євгенія, обійнявши себе за передпліччя, поглядала на похмуру картину зимового вечора в місті і збиралася з духом аби наважитися на доленосну розмову. Врешті-решт вона для себе все вже вирішила, залишилось тільки довести це до відома коханого. За нього вона, до речі, теж вже вирішила. За них обох.

Ось автівка Дмитра заїхала в двір будинку, де вони винаймали квартиру. Завірюха все дужчала, тож хлопець, сильніше закутавши обличчя в комір зимової куртки, чимдуж поспішав заховатись в під’їзді.

Клацнув дверний замок, слідом зашаруділи в коридорі дверцята шафи для верхнього одягу.

- Ох і погода, - стомлено промовив Дмитро, проходячи в кімнату, - Мете так, що світу білого не видно.

Підійшов до Жені, обійнявши її з-за спини, заховав холодного носа в її локонах, вдихаючи такий рідний запах кокосового шампуню. Визирнув у вікно, намагаючись віднайти те, що так захопило її увагу. Женя повільно вибралася з його обіймів і розвернулася до нього обличчям.

- Дімо, - почала вона ледь стримуючи сльози, які чомусь раптово наповнили її очі, а вона ж налаштовувалась не плакати, - Я йду. Я не така сильна, як мені здавалося на початку всіх цих подій. Просто не витримую цієї напруги…

Речі вже зібрані у валізу, у ванній не лишилося жодних жіночих дрібничок, квартира прибрана, в холодильнику зварений борщ і котлети, одяг випраний і випрасуваний. Так, вона підготувалася до швидкого відступу. Чи то до втечі.

- В якому сенсі йдеш?, - не розумів Дмитро про що мова. Чи то вдавав, що не розумів.

- В прямому, - намагалася проковтнути жаль, що сковував її горло, - Дім, так буде правильно…

- Ні, Женю. Ми впораємось, все буде добре. Головне, щоб разом. Я без тебе не вивезу, - Дмитро наближався до Жені з чітким наміром утримати її, - Ми ж збиралися одружитися…

- Я не можу… - сльози вже було не стримати, розмова завдавала болю обом, руйнуючи те, до чого обоє так прагнули, розбиваючи серце на друзки, - Я не можу ділити тебе з нею… І не можу вимагати від тебе зробити вибір, бо будь-який твій вибір завдасть мені болю. А тобі сама необхідність вибору… Тому я роблю його за тебе. За нас обох…

- Жень… раптом дитина не моя… - розпочав вигадувати будь-які причини, щоб її спинити, - Раптом тест на батьківство помилковий… Таке буває. Ми можемо ще раз зробити його після пологів, щоб вже остаточно впевнитись. 

- Знаючи Олену, не здивуюся, якщо вона наполягатиме на вашому одруженні, шантажуючи дитиною, - відповіла Женя, пильно спостерігаючи як Дмитро відводить очі, важко зітхнувши. Потер свій шрам над лівою бровою, як завжди робив підсвідомо, коли надміру хвилювався. – Що? Вже? І ти мовчиш?

- Вона так, тільки натякнула, що непогано було б розписатися, це ж тільки заради дитини, - вмовляв її Дмитро, розуміючи, що все марно. Він не має права змушувати її жити таке життя, - І тільки на паперах. Жень… Я не знаю як правильно… Просто дуже багато всього одразу навалилось. Я відмовився. Категорично. Я з тобою одружуватися хочу.

Вони стояли навпроти одне одного, розгублено і збентежено дивлячись в очі. Якийсь сюр. Чоловік, якого кохаєш до нестями з шістнадцяти років, пропонує одружитися, але інша дівчина в цей час чекає від нього дитину. Женя багато думала про цю ситуацію, шукаючи з неї вихід з найменшими втратами. Вона сама росла без батьків, які по черзі відмовилися від неї і не уявляє, щоб її Дмитро міг відмовитись від дитини. Як вона може просити його зробити вибір, знаючи, що маленьке чудо залишиться без батьківської уваги і любові. На власній шкурі відчула, як то жити, знаючи, що ти нікому не потрібен. Ніхто тебе не приголубить, коли важко. Ніхто не похвалить, коли добре. Всім байдуже, жива ти чи ні. Їй ще пощастило, у неї була бабуся, яка доглядала за нею, хоча і вона особливою ніжністю не вирізнялася. Бабуся ростила її в суворості і покорі. Проте у Жені був дах над головою і харч на столі. Всього іншого вона вже досягала самостійно, приділявши велику увагу своєму навчанню і наполегливій праці. 

- Дімо, зрозумій мене правильно. Я не хочу, щоб ти відмовлявся від дитини, сама пережила такий сумний досвід. Як і не хочу, щоб ти розривався між двома сім’ями, бо так і буде, повір… Зараз Олена щодня тебе кличе по кілька разів, і ти мчиш, бо не бачиш іншого виходу. А коли з’явиться дитина… Буде тільки гірше, - Женя підійшла до Дмитра і притулилася лобом до його плеча, - Все, Дімо. Це – кінець нашої історії.

- То що ти пропонуєш? Залишитися друзями? – він обійняв її за плечі, погладжуючи по спині.

- Якими ще друзями? Дімо, не паплюж нашого кохання дружбою. Це буде дуже фальшива дружба… Ставимо крапку. Я їду до іншого міста і змінюю номер телефону. Не шукай, не рви душу. Ні мені, ні собі.

- Я ж кохаю тебе, Женя. Як ніколи і нікого в житті, - легкий дотик гарячих губ і їх обох затрусило як в лихоманці, насправді ніхто не хотів розлучатися, - Кохаю…

Хвиля пристрасті накрила їх з головою, збила з ніг і понесла на глибину. Головне не захлинутися. Вперше в житті їхні поцілунки перемішувалися з солоним смаком сліз і пристрасними стогонами. Її перший і єдиний чоловік. Його перше і єдине кохання. Шалені емоції зносили їх у вир насолоди і болю. Вони не просто кохалися, це було прощання. Шалене гаряче прощання, відчайдушна спроба навіки проникнути одне в одного, просочитися в свідомість, залишивши там слід навіки, об’єднатися душами, щоб назавжди розійтися тілами.