Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Коли вони зрештою вклалися, мене осінило: вона про Веста. Той усе ще робив свою справу — рятував мені життя.

— А як там із Сентом?

Я перекотилася на спину і втупилася в крокви, намагаючись угамувати шалене обертання кімнати.

— Усе, як ти й казала, — пробурчала.

— Угу, бачу. — Вона схрестила руки та прихилилася до стіни. — Отже, вважаєш, ніби ти єдина дівчина на Звуженні, чиї мрії не справдилися?

— Іди геть! — прогарчала на неї.

— Хочеш чогось у цім житті? — Вілла стала просто наді мною. — Так бери, Фейбл.

— Про що ти?

— Ти хочеш у команду на торговельному судні.

Я хотіла не просто в команду. Я хотіла в команду батька. Та не могла їй цього сказати, не порушивши даної йому обіцянки.

— Ти в курсі, що на «Жоржині» немає добувача, — проказала Вілла рівним голосом.

— То й що?

— То й що? — зітхнула вона.

Я закліпала й замислилась. Тільки от усе розпливалося. Туманилося.

— Хочеш чогось у цім житті — так бери, — повторила вона гучніше. — Якось дивно казати це дівчині, яка жила на Джевалі.

— Вест мене нізащо не візьме.

— Я ж тобі казала. Він має шкідливу звичку: вішати собі на шию проблеми інших людей.

Вона мала рацію. Домовитися з будь-яким іншим капітаном у порту мені не світить. Ніхто не візьме на борт незнайому добувачку з Джевала, якщо не показати, на що я здатна стосовно коштовних каменів. А це надто ризиковано. Знавці коштовностей часто ставали жертвами конкурентів-торговців і заручниками Гільдії коштовностей, так що це зробилося ще однією реально смертельною небезпекою.

Утім, якщо я збираюся дістатися до «Жайвора», мені потрібен корабель.

— Це він тобі доручив за мною стежити?

Вілла сіла біля мене на ліжко, і жорсткість, яка ніколи не полишала її обличчя, кудись поділася. «Цікаво, — подумала я, — чи не пропустила вона й сама кілька скляночок хлібної?»

— Нехай він тебе візьме до себе.

Я не була певна, що «Жоржина» може підійти для такої справи, але ж хіба то гірше за нечесні оборудки, до яких береться Сент? А може, навіть гірше. Усього за кілька днів я дізналася, що команда Веста намагається дати раду не з одним ворогом. Якщо збираюся на таке піти, слід чітко розуміти, з чим саме маю справу.

— А що сталося з торговцем на Совані? — спробувала поцікавитись.

Вілла відвернулася до вікна і глухо відгукнулася:

— Вест погано вчинив із непоганою людиною: був змушений. І тепер має з цим жити.

Роздiл двадцять п’ятий

Усе боліло.

Світло, що пробивалося до кімнати, ніби ножем різало мені черепа. Я розплющила одне око, старанно тамуючи порив знову виблювати. Балійки, у яку мене нудило всю ніч, під ліжком уже не було. Вікно було прочинене, у кімнату залітав морський бриз; я поволі сіла. Кімната вже не пливла перед очима.

У кутку на підставці чекала мідниця з водою. Я вмилася, якнайретельніше виполоскала рота й узялася переплітати коси. Ранкове світло падало на пасма, зафарбовуючи руде в майже фіолетове. Ремінь валявся біля ліжка, я сягнула по гамана, підкинула і зловила. Якщо Вілла каже правду і Вест доручив їй за мною стежити, то, може, мені вдасться умовити його взяти мене на борт.

Таверна внизу вже прокинулася. У кімнату долітали дзенькіт горнят і гудіння голосів. Я обережно спустилася сходами; голова розколювалася. Забачивши мене, Вілла помахала з ослона в кутку, на обличчі розпливлася широка усмішка. Кусала губи, щоб не розреготатися.

Тут же над тарілками з хлібом і маслом схилилися Пай, Остер і Геміш: усі привітали мене з набитими ротами.

— Гляньте, що нам прибилося з моря хлібної! — Остер відламав кусень хліба і простягнув мені.

Я помотала головою, умощуючись біля Пая, проте Остер настирливо підсунув хліб до мене.

— Повір, тобі конче треба щось закинути в

шлунок.

Вілла поставила переді мною горнятко й налила гарячого чаю. Коли тарілочка дзенькнула об стіл, мене аж пересмикнуло: звук болем відлунив у голові. Я затулила обличчя долонями й узялася старанно крізь них вдихати-видихати.

Остер кинув у чай два шматочки цукру. Волосся ретельно зібране, обличчя чисто вмите.

— То як там твій план податися в команду до Сента?

— Не… вигоріло, — пробурмотіла я.

— Я ж тобі так і казав! — засміявся той.

— І я так само казала, — луною відгукнулася Вілла.

Хто ж сперечається? Попри те що я йому донька, Сент лишився Сентом.

— Що робитимеш? — поцікавився Пай, озираючи мене поверх чашки.

Я нервово посмикала пов’язку на руці. Ця команда краща за більшість, хоч вона замала й загрузла в халепах. Ножів до горла мені не приставляли, якщо не брати до уваги того вечора, коли вдерлася на їхній корабель. Вони дбали одне про одного й гендлювали метикувато, хоч і ризиковано. У череві «Жоржини» чекав порожній гамак, і насправді податися мені більше було нікуди.

Поглянула Віллі в очі, глибоко вдихнула.

— А де Вест?

— Іще не спустився. — І кивнула на сходи, що вели нагору.

Я обережно ковтнула чаю. Якщо звернутися до них із проханням прийняти мене, поки Веста немає, можливо, вони голосуватимуть прихильніше. Та щойно Вест дізнається — дістану собі ворога. Краще зачекати.

— Або рано вирушив. — Геміш дістав із кишені шкіряну книжечку й поклав на стіл. — Так, Вілло, на вас із Остером — припаси для камбуза. Достатньо наповнити мішок зерном, доведеться попостувати.

— Що?! — обурився Остер.

— До Сована доведеться економити на всьому, на чому можна, — зітхнув Геміш. — Треба відшкодувати всі збитки та сплатити за ремонт.

— Ненавиджу кашу! — замотав головою Остер.

— Ну а тобі доведеться нею харчуватися до наступного заходу в Серос. А може, і довше. — Геміш зміряв його поглядом. — Паю, потрібно замінити весь пошкоджений такелаж, тільки більше не ходи до того покидька на Узбережжі. У нього зависокі ціни, а після цього