Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Ох, сто років не отримувала такого задоволення від купання. Водичка просто бомбезна, – кажу це Віталіку, вкладаючись на шезлонг, а реагує Маєвський.

– Не знав, що ти такий собі Дункан Маклауд, – Стас окидає мене грайливим поглядом, явно знущається. Здається він намірено змінює тактику нашого спілкування. Я не зважаю, а просто гріюсь на сонечку, заховавши обличчя під капелюхом. Жара потроху спадає. Мій шезлонг поруч з шезлонгом Віталіка, інші трохи поодаль. Віталій також не реагує на зауваження Станіслава.

– Ну чого ти прискіпуєшся до дівчини, Станіславе Максимовичу. Дай їй спокій. Нехай молодь насолоджується літом, поки змога. Скоро осінь, навчання…, – неочікувано для мене звучать ці слова батька Віталія. Він, очевидно, вловив неординарні нотки в голосі Стаса, тож вирішив таким чином відвернути його увагу від нас з Віталіком. Здається, ця тактика спрацювала, бо Маєвський більше не гострословить в мій бік, зосередившись на дискусії з професором, однак не забуває час від часу кидати в мій бік зацікавлені погляди. Нестерпний упертюх. Доведеться змиритися.

Ми ж з Віталіком сохнем на сонечку, засмагаємо, кидаючись поодинокими фразами, перемовляємось про подальші плани на сьогоднішній вечір: мій хлопець пропонує після десерту показати мені сад та влаштувати кіносеанс. Виявляється в цьому домі є навіть домашній кінозал зі спецефектами. Я радо погоджуюсь, і ми по пам'яті вибираємо фільм для вечірнього перегляду. Пропоную розрекламовану мелодраму. Віталій не сперечаючись, мило погоджується. Я, своєю чергою, погоджуюся сьогодні заночувати тут. Навіщо на ніч Віталіку гнатися в місто й назад, якщо на завтра у мене ніяких планів. От і знадобилась кімната, люб'язно запропонована Віталіком. 

– От бачиш, а що я тобі казав, – задоволено посміхається мій хлопець.

– Погоджуюсь, ти мав рацію. Просто я не думала, що ми з тобою так різко змінимо наші плани. Адже чогось подібного не планувалось…

– Не планувалось, але, погодься, ідея що треба. Дещо відволічешся. Надіюся, що це буде гарний вечір, запам'ятається. Ти трохи переключишся. Валентинко, я б дуже цього хотів, справді, – Віталій такий щирий у своєму бажанні, й мені теж цього хочеться, дуже. 

Здається, сьогодні моє затворництво розширило свої рамки. Скоро все це закінчиться, Стас обіцяв, і я зможу планувати свої дні звичним чином, не оглядаючись, не очікуючи щохвилини на небезпеку. Хоча б за це я готова терпіти від нього будь-яке прискіпування та кпини.

Біля басейну з'являється мама Віталіка, Ірина Вікторівна, з пропозицією пригоститись десертами на вибір: панакота чи крафтове морозиво – цілий перелік, серед якого мої улюблені смаки солона карамель та манговий сорбет, а ще ванільне, шоколадне та фруктові, або, кому до вподоби, бананове суфле в шоколаді. Завмираю в роздумах, а мама Віталія, перепрошуючи, щось шепоче чоловіку на вухо та після його слів: «я зараз підійду» – зникає. 

– Ходімо, Валентинко, – мій хлопець пропонує мені пройти на передню терасу. Тут у них так цікаво влаштовано: практично по периметру будинку відкриті площадки під навісом, тобто кілька терас на нижньому поверсі, не враховуючи ту величезну на другому, яка об'єднує виходи з кількох спалень. Проєкт дачі родичів Віталія дуже нагадує мені архітектурні рішення мого батька. Якось при нагоді запитаю у нього хто розробник проєкту. Можливо наші батьки зналися, але ми з Віталіком в дитинстві точно не перетиналися, я б пам'ятала.

Мене так розморило на сонці. Підніматись з шезлонга геть не хочеться, однак від прохолодного морозива не відмовилася б. Озвучую своє бажання Віталіку. 

– Валентинко, жодних проблем, я принесу тобі сюди все, що захочеш, ти тільки оголоси список, – каже мій безвідмовний хлопець. 

– Дякую за розуміння, – посміхаюся посмішкою невинного янгола, озвучуючи своє бажання. – Я б з задоволенням зараз з'їла крафтового морозива. Якщо можна, то принеси мої улюблені: солону карамель та манговий сорбет. Здається, ті смаки в переліку називала твоя мама. Але, якщо я щось переплутала, то підійдуть будь-які фруктові варіанти. 

– Добре, тоді я пішов, я миттю, навіть не встигнеш скучити, – грайлива посмішка мого хлопця заворожує, він такий милий. Віталік підводиться з шезлонга й невимушено прямує в напрямку дому.

– Віталію, зачекай, хвилинку, – доноситься до моїх вух знайомий голос батька мого каратиста. – Станіславе, ми ще повернемося до того питання, неодмінно. Твої зауваження слушні, але моментами можна посперечатись, не все так однозначно. Наша дискусія не завершена, але мушу йти. Ірина Вікторівна чекає на  мою допомогу. Сам розумієш, прохання дружини, то святе й обов'язкове до виконання. Затям собі на майбутнє.

– Я розумію, – відповідає Стас посміхаючись на зауваження знаючого, досвідченого  в таких справах чоловіка. Віталік все ще чекає на батька, а Олександр Віталійович з книгою в руках прямує до сина. За мить про щось розмовляючи, обоє зникають за рогом будинку. 

Ото співпадіння сталося чи дивний, химеристий вибрик долі? Я зі Станіславом Маєвським залишаюся біля басейну наодинці. Сонячні промені все ще лоскочуть обличчя, ледь відчутний вітерець куйовдить моє волосся, прикриті повіки заховані під оптикою сонцезахисних окулярів. Розморена сонцем, лежу на шезлонгу, умліваю. Несподіваний дотик руки до моєї долоні. «Як Віталік так швидко? Якийсь метеор. Не може бути», – проноситься в голові миттєва думка. Підіймаю повіки й крізь темні лінзи окулярів бачу силует Стаса. О, боже, де він тут взявся?  Угу, значить ти так, Станіславе? Раз вже так склалось, то я нізащо не упущу цього, скористаюсь нагодою, пограюсь з тобою, Маєвський, як ти це зробив сьогодні зі мною, а заодно подивлюсь на твою реакцію: