Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Так, Віталику, звичайно. Давай поплаваємо. Люблю цю справу, водичка така чудова і, зрештою, треба ж вигуляти хоч один купальник. Не дарма ж ми з тобою так довго сьогодні їх вибирали, – кажу так само голосно, аби мене почули ті вуха, для яких власне й призначена ця фраза, паралельно занурюючи ногу в воду. Водичка й справді чудова, наче парне молоко. Роблю кілька кроків сходинками басейну вниз, занурююся по коліна в теплу воду. Знаю, що в тому купальнику маю бомбезний вигляд. Відчуваю на собі погляд, який аж пропалює мене, спопеляє. Повертаю голову в напрямку шезлонгів. Погляд Стаса завис на мені. Посміхаюсь, привітно махаю йому рукою, окликаю Віталія:

– Давай, попливли наввипередки до протилежного бортика, наздоганяй. Там на тебе чекає поцілунок, – плавно лягаю на воду, а за мить Віталік вже пливе поруч, але не переганяє, хоч точно може. Він безперечно сильніший за мене.

Біля того бортика я дарую йому поцілунок. Цього разу скромний, дитячий: ми тільки злегка торкаємося губами губ, зависнувши в тому дотику лиш на хвилинку. Бо ж не самі ми тут зараз. І хоч батько Віталіка сидить спиною до басейну, та все ж. Віталік прекрасно розуміє мене. Неймовірний хлопець. А Станіслав кидає на мене незадоволений погляд. Йому ця ситуація явно не подобається. Теж мені  татко знайшовся! Пильнує.

Ми з Віталіком плаваємо, бризкаємось водою, дуркуємо, зависаємо в грайливих поцілунках. Дрібні хвильки то сонно погойдуються довкола нас, то збурюються у шалений водяний вихор, коли ми з Віталієм влаштовуємо перегони чи круговороти у воді. Промені сонця лоскочуть шкіру, грайливі сонячні зайчики створюють різноколірне мерехтіння, відбиваючись від поверхні води. А Станіслав Маєвський, здається, скрутить собі шию, спостерігаючи за нашими з Віталіком  іграми в басейні.

Напевне він не прихопив з собою плавки. Я більш ніж певна, що він згорає від бажання долучитись до нашої забави, а ще більше від бажання завадити нашому дуркуванню…