Читати книгу - "Це не моя справа"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я вбила його, — спокійно повторила вона.
Віскі надало їй трохи мужності — чого я й добивався.
— Я почула якийсь звук і прокралася сюди. Було темно, і хтось пересувався кімнатою. Тож я його і вдарила.
Вона зіщулилась і затулила обличчя руками.
— Тоді увімкнула світло... думала, що то Пітер Френч.
Я слухав, затиснувши сигарету в зубах. Уважно слухав.
— Так не піде, Нетто, — сказав я, поклавши руку їй на коліно. — Почнімо з початку. Забудь на мить про того чолов’ягу. Почни з самого початку.
Вона стиснула руки в кулаки, але погляду не підвела.
— Я не можу ще раз через це пройти. Просто не можу.
— Однак мусиш. Ну ж бо, Нетто! Якщо я маю намір тобі допомогти, то повинен знати, наскільки все погано. Тож почни з самого початку.
— Ні! — вона скочила на ноги, перекинувши склянку з віскі, яку примостила на ліжко. — Відпусти мене! Я не можу перебувати тут із ним! Ти мусиш мене звідси випустити!
Я схопив її за зап’ястя, струсонув і посадив із собою поруч.
— Стули пельку! — люто гаркнув я. — Ти не підеш звідси, допоки все мені не розкажеш. Ти усвідомлюєш, про що мене просиш? Ти хочеш, щоби я власноруч засунув собі голову в петлю!
Вона смикнулася, намагаючись вивільнитися, однак я міцно тримав її.
— Не зроблю цього нізащо у світі, — сказав я, — допоки не упевнюся, що воно варте того. Що ж стосується тебе, то якщо хочеш, аби я тобі допоміг, сядь та розкажи мені все — і то швидко.
Вона враз якось обм’якла. Дихання судомно виривалося з її грудей.
— Послухай-но, Нетто! — терпляче почав пояснювати я. — Той бідолаха працював на мене. Можливо, ти й не хотіла його вбивати, але, так чи інакше, ти його вбила, й ні ти, ні я не можемо повернути його до життя. Мені він подобався, тому мені дуже прикро. І він був тямущий. Якби то була не ти, а хтось інший, я би негайно викликав поліцію. Але я не забув, ким ти була для мене колись. Я багато чим завдячую тобі, але не зможу допомогти, поки не знатиму все. Тож розслабся і розповідай. Розкажи мені все з початку.
— Що ти хочеш знати? — заламуючи руки, простогнала вона. — Невже ти не розумієш, Стіве, що чим довше ми тут залишатимемося, тим гірше для нас. Вони знайдуть нас... тобто мене.
— Хто була та дівчина у тебе в квартирі? Та, котра померла? — запитав я, вирішивши ставити їй прямі запитання, аби швидше докопатись до істини.
Вона здригнулася.
— Анна, моя сестра.
— Що за чоловік був із нею?
Вона глянула на мене.
— Звідкіля ти це знаєш?
Я узяв Нетту двома пальцями за підборіддя і зазирнув їй в очі. Вона не зморгнула.
— Облиш свої хитрощі, — сказав я. — Відповідай на моє питання: хто був той чоловік із нею?
— Пітер Френч.
— Ким він був для неї?
— Коханцем.
— А тобі він хто?
— Ніхто.
— Справді?
— Так.
— Він же її і вбив, чи не так?
Нетта поблідла, закусила нижню губу, однак усе ж відповіла:
— Так.
Я відкинувся на спинку дивана і витер рукою спітніле чоло.
— Чому?
— Вона дізналася, що це він убив Джорджа Джейкобі.
— Як?
Вона хитнула головою.
— Вона не встигла мені це сказати.
— Френча не раз бачили разом з тобою. Як ти це поясниш?
— Він намагався вийти на слід Анни. І вважав, що якщо буде поруч зі мною, то я приведу його до неї.
— А де вона була?
— Переховувалася. Дізналася, що він і Джейкобі були причетні до викрадення коштовностей Алленбі і що пізніше Френч убив Джейкобі. Вона була налякана, тому й ховалася.
— І Френч таки її знайшов?
Нетта кивнула.
— Він знайшов її в нічному клубі. Вона була п’яна в дим. Анна постійно напивалася. Френч знав це і боявся, що вона колись-таки вибовкає таємницю. Тож він привіз її до мене.
— Чому?
Нетта знову заломила руки.
— Він хотів побалакати з нею, щоб з’ясувати, як багато їй було відомо. Нічний клуб зовсім близько від мого дому, а часу в нього було мало.
— Коли вони приїхали?
— Близько першої, і я вже спала. Я бачила, що Анна страшенно налякана, хоча й напідпитку. Їй вдалося шепнути мені, що Френч хоче її вбити, і щоб я ані на хвильку не спускала з неї очей.
Нетта затулила обличчя руками.
— Я й досі чую її голос.
Я налив їй нову порцію віскі та змусив випити.
— Продовжуй, — сказав. — І що було потім?
— Я не знала, що мені робити. Хотіла піти одягнутися, проте Анна не відпускала мене, боячись залишитись із Френчем наодинці, а він не пускав її в мою кімнату. Щоби виграти час, я принесла віскі. Він підсипав нам щось у склянки, і я вмить вирубалася, тож не мала часу застерегти Анну — це надто швидко подіяло. Я ще почула, як скрикнула Анна, і це було все.
— І тоді він убив її? — спокійно спитав я.
Вона знову кивнула, намагаючись стримати сльози.
— Я така налякана! Він те саме зробить зі мною!
— Заспокойся! Що було потім? Ну ж бо, Нетто, я хочу знати все. То що сталося потім?
— Невиразно пам’ятаю, що мене вдягли і мало не знесли сходами. Там саме стовбичив Джуліус Коул. Френч заговорив із ним, але я була надто одурманена, щоби розчути, що він сказав. Френч виштовхав мене з будинку. Нічне повітря допомогло мені прийти до тями, і я почала пручатися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Це не моя справа», після закриття браузера.