Читати книгу - "Бар «Когут»"

Джон Ґрішем

Бар Когут

Краще телефонуйте Джону

Передмова до українського видання

МАБУТЬ, НЕМАЄ ЖАНРУ, популярнішого за детектив. Набувши свого класичного вигляду в XIX столітті, історії про розслідування злочинів вражають тематичним розмаїттям. Є детективи класичні, представлені Едґаром Аланом По і Артуром Конан-Дойлом, психологічні, як у Буало-Нарсежака, політичні, на кшталт романів Фредеріка Форсайта та Роберта Ладлема, чи поліційні. Трохи осібно стоять юридичні детективи. Хоча поодинокі представники піджанру з’являлися й раніше, найбільшої слави вони зажили наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття. Популяризував їх колишній юрист, а останні три десятиліття — автор світових бестселерів Джон Ґрішем.

Народився він 8 лютого 1955 року в місті Джонсборо, штат Арканзас, у родині будівельника та домогосподарки. Хоч батьки й не мали вищої освіти, вони допомагали маленькому Джону вступити до університету. Особливо старалася мама: саме вона постачала сина цікавими книжками, виробляючи у нього хороший літературний смак. У дитинстві Ґрішем мріяв стати бейсболістом, однак з часом зрозумів, що професійна спортивна кар’єра не для нього. У 1977 році закінчив університет штату Міссісіпі, здобувши бакалаврський диплом у галузі бухгалтерського обліку. Згодом навчався у школі права того ж таки університету, щоб стати податковим юристом, але потім більше зацікавився суспільним судочинством. Майже десять років Ґрішем займався юридичною практикою в Саутгевені, а у 1983-му його навіть обрали депутатом Палати представників, де він виконував свої обов’язки до 1990-го.

У нещодавньому інтерв’ю колезі по перу Лі Чайлду Ґрішем зізнався: «Я ніколи не планував стати письменником, але стомившись від юриспруденції, вирішив написати історію про молодого адвоката, як я». Першопоштовхом до літературної кар’єри став моторошний випадок у суді. Джон почув свідчення 12-річної жертви зґвалтування, зацікавився матеріалами справи, й ідея книжки виникла ніби сама собою. У дебютному романі Ґрішем яскраво зобразив побут расистського американського півдня, запропонувавши світу свій варіант «Вбити пересмішника». Після відмов 28 видавництв, автор зрештою прилаштував історію, яку надрукували мізерним для Америки тиражем у 5000 екземплярів. Книжка продавалася не дуже добре: настільки «не дуже», що Ґрішем викупив 1000 примірників, аби спробувати торгувати ними самостійно. Однак він не опустив руки й випробував долю ще раз, попередньо пообіцявши дружні, що закине це хобі, якщо і тепер зазнає невдачі.

На щастя (і для Ґрішема, і для читачів детективів), все вдалося: другий роман автора, «Фірма», став бестселером. Історія про молодого амбітного адвоката, який опинився в солодких лабетах дуже щедрої юридичної фірми Мемфісі, сподобалася і літературній тусовці, і кіношникам, які оцінили її найпершими. Ще до виходу роману студія Paramount Pictures купила права на екранізацію. Книжка вийшла у 1991 році, а вже у 1993-му з’явився трилер з Томом Крузом у головній ролі. Після такого шаленого успіху Джон Ґрішем закинув юридичну практику, повернувшись до неї лише одного разу в 1996 році — тоді він боровся за права родини залізничника, який загинув на завданні. Після «Фірми» все пішло як по маслу. Книжки продаються чудово, а в екранізаціях грають зірки першого ешелону: було знято «Справу про пеліканів» із Джулією Робертс та Дензелом Вашингтоном, «Клієнта» зі Сьюзан Сарандон і Томмі Лі Джонсом, «Час убивати» (той самий, який колись ніяк не продавався) із Семюелом Л. Джексоном і Меттью Мак-Конагі. Особливо плідним десятиліттям для автора виявилися дев’яності, але й у 2000-х про Ґрішема не забувають.

Дуже швидко Джон Ґрішем виробив власну формулу успіху, якої дотримується до сьогодні: майже завжди у центрі його сюжетів — молодий і наївний юрист, якому доводиться протистояти сильнішим структурам (мафії, уряду чи великим страховим компаніям), боротися за справедливість і втрачати ілюзії. Ґрішем вивів жанр юридичного трилера на новий рівень. Звісно, у нього були й попередники, і сучасники, і послідовники. Можна, наприклад, згадати п’єсу Аґати Крісті «Свідок звинувачення» чи роман Роберта Тревора «Анатомія вбивства», але саме Ґрішему вдалося популяризувати цей піджанр серед мас. Поєднання літературного таланту й глибокого знання описаної теми дало йому змогу робити щільно насичений юридичними термінами наратив захопливим і інтригуючим. Основною темою його творів стає демонстрація принципів роботи системи правосуддя. Саме це і є визначальною рисою юридичних трилерів. В історіях Ґрішема не стоїть питання про те, хто вбивця. Радше цікаво, як саме притягнути злочинця до відповідальності або ж як захистити постраждалих.

За даними Forbes, у 2018 році Джон Ґрішем був четвертим найбільш оплачуваним письменником у світі. І не за красиві очі. З-поміж купи детективних романів, від яких прогинаються полиці книгарень, його історії вирізняються високим рівнем правдоподібності. Він пише про те, що знає найкраще, і дуже часто пише буквально про самого себе. Автор зі своїми страхами й переживаннями розпорошується по різних текстах. «Час вбивати» — про молодого адвоката, що має протистояти Ку-Клукс-Клану, «Фірма» вдало грається з емоціями молодих і амбітних, які прагнуть всього й одразу. У романі «Камера» Ґрішем рефлексує щодо власного виховання. Він зізнавався, його ростили патентованим расистом. Якісь тектонічні зсуви в свідомості автора відбулися, тільки коли він поїхав з дому. Власне, відтоді й на сторінках романів, і в суспільному житті він бореться з расизмом і сексизмом, а ще активно виступає проти смертної кари.

Описуючи свої письменницькі звички, Джон Ґрішем зізнавався, що досі пише на тому самому місці, за тим самим столом і стільцем, цмулячи ту саму каву, що й 30 років тому. Не змінився він і в душі, лишаючись хай уже й не молодим, але так само ідеалістичним юристом, якому не байдуже. Ви тримаєте в руках його найсвіжіший роман, де знову ж таки порушено дражливі для сучасної Америки питання — імміграції та кредитів на навчання. Ґрішем надихнувся репортажем «Афера у школі права», опублікованим у 2014 році в журналі The Atlantic. Автор психологічно та юридично достовірно описує поневіряння молодих людей, які раптово збагнули, що не мають майбутнього.

Катерина Пітик,

Анатолій Пітик

1

НАПРИКІНЦІ РОКУ, ЯК ЗАВЖДИ, панувала святкова атмосфера, але в домі Фрейжерів було не дуже-то й радісно. Пані Фрейжер про око прикрашала ялинку, пакувала дешеві подарунки, випікала нікому не потрібне печиво, а музичний центр за традицією безперервно відтворював «Лускунчика», якому вона, пораючись на кухні, загонисто підспівувала, ніби весела пора прийшла насправді.

Проте веселощами тут і не пахло. Пан Фрейжер кинув їх три роки тому, але спогади про нього