Читати книгу - "Це не моя справа"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Старанно оминаючи калюжку, я підійшов до Литтл-джонса, нахилився, доторкнувся до руки. Вона була ще тепла. Я підняв її, але вона безвільно впала на килим. Помер Литтлджонс зовсім недавно.
Я був такий здивований і нажаханий, що кілька хвилин лише тупо дивився на труп; жодної думки не було у мене в голові. Я наче закляк. Зненацька серце моє почало так сильно калатати, що мені стало важко дихати. Бо двері в дальньому кінці кімнати повільно прочинилися.
— Хто там? — запитав я якимось чужим голосом.
Двері рвучко розчахнулися. Я мимоволі зробив крок назад. У дверях стояла Нетта. Ми мовчки дивилися одне на одного поверх трупа Литтлджонса.
Тоді вона врешті промовила:
— О, Стіве! Слава Богу, що ти мене нарешті знайшов!
Я застиг на місці, як бовдур, а вона підбігла до мене і схопила за руку.
— Стіве, це ж я, Нетта! — ридаючи, крикнула вона, кидаючись мені в обійми.
Я мовчки стояв, тримаючи її в обіймах, не в силах відвести погляд від тіла Литтлджонса.
— Забери мене звідси, Стіве! — ридала вона. — Забери мене звідси!
Я врешті скинув із себе заціпеніння, обійняв її за плечі та відвів у спальню. Ми сіли на ліжко, і я дав їй час виплакатися. Не знав, чим її розрадити.
Нарешті спромігся сказати:
— Нетто, так ми ні до чого не дійдемо. Ти мусиш мені все пояснити, і я спробую тобі допомогти.
Вона відсунулась від мене, і в очах її застиг жах. Автоматично поправила густе руде волосся.
— Ти не розумієш, — промовила вона хриплим, чужим, надтріснутим голосом. — Я вбила його! Чуєш? Це я вбила його!
Я похолов, намагаючись щось сказати, але не зміг видушити зі себе ні звуку.
Раптом вона скочила на ноги і побігла до дверей, однак я зміг її перехопити на ходу. Обоє налякані, ми тупо дивилися одне на одного.
— Ти вбила його? — луною повторив я. — Боже ж мій, Нетто!
Вона осіла зі мною поруч. Я вчув бузковий запах її волосся.
— Тепер мене посадять, Стіве! — простогнала Нетта, ридаючи у мене на грудях. — Досі я трималася від цього подалі, але тепер вони мене таки дістануть.
Я відчув, як холодний піт струменить мені скронями. Єдине, чого я хотів, то це втекти звідси — подалі від цього пекла — і залишити її. Це ж було вбивство — те, чим я не міг легковажити і мусив би передати справу Корріданові, якщо в мене нічого не вийде. Це було вбивство! Я схопив Нетту за руки, намагаючись щось вимислити. Можливо, саме моменти насолоди, котрі дала мені ця крихітка два роки тому, і допомогли мені подолати жах, який тепер відчував. Може, саме тому я від неї й не втік.
— Заспокойся, — сказав я, пригортаючи її до себе. — Що нам треба, то це випити. Чи є в цьому домі хоч трохи віскі?
Вона здригнулась і ще міцніше приліпилася до мене.
— Он там, — сказала вона.
Я зрозумів, що вона мала на увазі. Легенько відштовхнув її від себе і всадовив на ліжку.
— Будь тут. Я зараз повернуся.
— Ні! — скрикнула Нетта, і голос її злетів кудись угору. — Не залишай мене, Стіве! Ти не повинен мене залишати!
Вона схопила мене за руку, і її нігті боляче уп’ялися в зап’ястя.
— Усе гаразд, — я спробував заспокоїти її, хоча в самого зуби вистукували дріб. — Я повернусь уже за мить. Заспокойся, добре?
— Ні, ти не повернешся! Ти втечеш від мене. Ти залишиш мене в цьому пеклі. Але ж ти цього не зробиш, правда, Стіве? Ти мене не покинеш!
Вона знову заридала, а тоді затулила обличчя руками і дико завила.
Цей звук блискавкою розсік мені череп. Я закляк від жаху. Розчепив її руки і вліпив добрячого ляпаса. Нетта впала на ліжко навзнак.
Я нахилився над нею.
— Стули пельку, мала дурепо! — Я весь тремтів, холодний піт заливав мені очі. — Ти що, хочеш, щоб зараз сюди хтось зайшов?
Вона ураз замовкла, дивлячись на мене порожніми очима, і на її щоці полум’яніла пляма від мого ляпанця.
— Я повернуся, — повторив. — Сиди спокійно і не відкривай рота.
Я вийшов у коридор і пройшов у вітальню. Він усе ще лежав там — маленький, беззахисний, жалюгідний. Я глянув на нього зверху вниз, і мені стало боляче. Дивився на його потертий костюм, поношені черевики, товсті шкарпетки у рубчик, що брижилися на щиколотках. Дивився на жах, що застиг у його очах, на перекошений рот. Нахилившись, поплескав його по руці й помітив шматок паперу, затиснутий між великим і вказівним пальцями. Я нагнувся нижче й обережно витяг папірець із його руки. Це був кавалок цупкого глянцевого паперу, схожий на край фотографії. Я спантеличено витріщився на нього.
Муха, що сиділа у Литтлджонса на оці, неохоче злетіла і закружляла над калюжкою крові. Я зіщулився, сховав краєчок паперу в нагрудну кишеню, підійшов до бару біля каміна і знайшов там повнісіньку пляшку віскі. Прихопивши ще й дві склянки, відніс усе це в спальню та зачинив за собою двері. Нетта лежала на ліжку долілиць. Спідниця її задерлась, і я міг бачити край її голого стегна. Але голі стегна нічого не важать для чоловіка в такий момент. Для мене вони немовби взагалі не існували.
Я щедро хлюпнув віскі в обидві склянки, зауваживши, що рука моя тремтить, як осиковий листок. Залпом, наче воду, випив свою порцію. Віскі враз обпекло мені шлунок, і вже за мить я почувався значно краще. Нахилився над Неттою і струсонув її.
— Ну ж бо, випий це.
Сам змушений був залити в неї віскі, бо моя рука видавалась твердою, мов скеля, порівняно з її. Нетта випила, закашлялась і перестала плакати. Я дав їй свій носовичок, налив собі ще віскі та поставив пляшку долі.
— Закурімо, — промовив я, вкладаючи незапалену сигарету в її тремтячі вуста. Узяв і собі та запалив обидві сигарети.
Сів на ліжку поруч із нею.
— А тепер розповідай усе — і то швидко, — сказав я. — Спробую тобі допомогти. Не знаю, яку гру ти вела і чому, але якщо розкажеш мені всю правду, я зроблю для тебе все, що зможу. Тож розповідай хутчіш.
Вона затягнулася сигаретним димом і відкинула назад густе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Це не моя справа», після закриття браузера.