Читати книгу - "Це не моя справа"

— Нетта заплющила очі. — Він ударив мене, й опритомніла я уже в його машині. Знову почала боротися з ним, і він знову вдарив мене. Я знепритомніла і прийшла до тями уже в якійсь кімнаті. За мною наглядала жінка, місіс Брембі. Трохи згодом з’явився Френч. Він попередив, що вб’є мене, якщо я не робитиму те, що він скаже.

— А раніше ти чула про місіс Брембі?

Вона ствердно кивнула.

— В Анни був котедж у Лейкемі. Френч купив його для неї. Він приїздив туди на вікенд та за першої-ліпшої нагоди. Місіс Брембі доглядала за котеджем.

— Чому вони тримали тебе там в ув’язненні? — запитав я, простягаючи їй ще одну сигарету.

— Френч хотів, щоб поліція думала, що це я, а не Анна померла в моїй квартирі.

— Але, заради Бога, чому?

— Він знав, що поліція не зможе вийти на його слід через мене, а от їх із Анною постійно бачили разом, і він боявся, що вони якось пов’яжуть його з її смертю. В котеджі відбувалося щось таке, про що він не хотів, щоби поліція дізналася, а він був упевнений, що вони туди неодмінно заявляться, якщо розслідуватимуть смерть Анни.

— А що саме відбувалося в котеджі?

— Не знаю.

— Як ти дізналася про це?

— Місіс Брембі сказала. Вона боїться Френча, і їй подобалась Анна.

— А коли на горизонті з’явився я, то він зрозумів, що його план зривається?

— Так. Коул зателефонував йому і повідомив, що ти приходив і, можливо, захочеш бачити й... тіло. Френч запанікував і з допомогою двох дужих чоловіків викрав тіло з моргу. Вони помчали до котеджу Анни і влаштували все так, наче вона скоїла самогубство там, а не в моїй квартирі.

— Отакої, чорт забирай! — вигукнув я. — То ти хочеш сказати, що дівчина, яка померла в твоїй квартирі, й дівчина з котеджу — одна й та сама особа?

— Так, це була Анна.

— Але ж одна з них рудоволоса, а інша — білявка!

Нетта стенула плечима.

— Для Френча це не було перешкодою. Моє волосся насправді не руде. У мене вдома була пляшечка з хною, тож він підфарбував нею Аннине волосся, поки та лежала без тями. Потім, коли тіло Анни перевезли в котедж, то використав пероксид водню і відновив природний колір її волосся.

Я скривився. Цей тип — найхолоднокровніший із мерзотників!

— Продовжуй! То що було далі?

— Я йому заважала. Поліція шукала моє тіло. Френч планував убити мене і підкинути труп туди, де поліція могла би його знайти. Джуліус заважав йому зробити це. Ми з ним завжди добре ладнали, і поки він був зі мною, я почувалася у безпеці. Він розповів мені, що Френч підкинув мені в квартиру один із перснів Алленбі і що поліція розшукує мене. Я злякалася. Подумала, що якщо поліція шукає мене, Френч неодмінно скористається нагодою мене вбити. Джуліус допоміг мені вислизнути з котеджу. Я приїхала в Лондон, і єдине місце, де я могла сховатися, було тут. Ми з Сельмою були подругами. Я часто приходила до неї ще до того, як вона вийшла заміж за Джейкобі. Я знала, що Сельма майнула в Америку з Пітером, коли вбили Джорджа. Пітер таємно переправив її туди.

— Пітер? Який Пітер?

Вона нахмурилась і провела рукою по очах.

— Я й забула, що ти його не знаєш. Пітер Еттерлі, американський військовослужбовець. Він служив тут. Був дуже милий, тож, дізнавшись, що Сельма в біді, він запропонував їй поїхати з ним в Америку і потурбуватись про неї.

— Це, бува, не той, що дав тобі пістолет «люґер»?

— Пістолет «люґер»? — машинально перепитала вона, а тоді кивнула: — А я й забула про це. Обіцяла зберегти його для Пітера, але коли він поїхав, ми обоє геть забули про нього. А ти звідкіля знаєш?

— Він тепер у Коррідана, — пояснив я. — Ми обидва думали, що це той, з якого було вбито Джейкобі.

Вона зблідла.

— Але ж тепер вони знають, що це не так?

— Звісно ж, знають, — я заспокійливо поплескав її по коліну, бо майже скінчив свій допит. — А чому ти ходила до Бредлі?

— Змушена була. У мене зовсім немає грошей, а Бредлі завжди добре ставився до мене — після того нашого першого двобою. Мені ні до кого більше піти. І я боялася звернутися до тебе. Джуліус сказав, що ти всюди ходиш із поліцією. Я хотіла піти до тебе, Стіве, але Джуліус попередив, що ти надто небезпечний. Отож, я й подалася до Бредлі. І виклала йому всю історію. Він повівся зі мною порядно і дав двісті фунтів. А тоді з’явився ти, і я в паніці втекла.

Я почухав носа.

— Продовжуй, — сказав.

— Я повернулася сюди, — провадила вона далі, раптом схопивши мене за руку. — Відчинила двері, піднялася нагору. Почула, як хтось ходить у вітальні, й подумала, що то Френч. Присягаюся, я була впевнена, що то Френч! — Вона різко урвала свою розповідь і пильно глянула на мене. — Стіве, ти повинен мені вірити!

— Кажи далі, — спонукав я її.

— Я гадала, він прийшов убити мене, і збожеволіла від страху. Сама не знала, що роблю. Схопила кочергу, вичікуючи в темряві. Щось порухалось і посунуло на мене. Я... я втратила голову і... вдарила! — Вона затулила обличчя руками. — Стіве, ти мусиш мені допомогти! Я така налякана! Скажи, що ти мені віриш і допоможеш! Ну будь ласка!

Я скочив на ноги і почав міряти кроками кімнату.

— Як у біса я можу тобі допомогти? Рано чи пізно вони знайдуть його тут. І з’ясують, що він працював на мене. А також те, що ти тут переховувалась. Єдине, що ми можемо зробити, то це розповісти усе Корріданові. Це єдиний вихід, Нетто. Він усе зрозуміє. І допоможе тобі.

Вона підвелася.

— Ні! Френч уб’є мене раніше, ніж поліція встигне втрутитися. А якщо він цього не зробить, мені не повірять. Я знаю, що так воно й буде. Мені ніхто не вірить, окрім тебе! — Вона обійняла мене і пригорнулася. — Стіве, я благаю, допоможи мені. Знаю, ти це можеш. Ти можеш вивезти мене з країни так само, як Пітер вивіз Сельму. Ми можемо поїхати вже за день чи