Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

Над ним у повітрі звивалися зеленкуваті прозорі криві.

— Що це таке? — спитав Ридикуль.

— Такий звук на вигляд, — відповів Зрозум.

— Звук на вигляд, — повторив за ним Ридикуль. — Я от що скажу. Ніколи не бачив звуку, який би мав такий вигляд. І це для такого ви магію застосовуєте? Щоби на звук дивитися? У нас там на кухню сири нові завезли, ходімо послухаємо, чим вони тхнуть!

Зрозум зітхнув:

— Такий вигляд звук мав би, коли б ваші вуха були очима.

— Справді? Дивовижа!

— На вигляд він дуже складний, — вів своє Зрозум. — Коли здалеку дивитися, то ніби простий, а коли зблизька, то дуже складний. Майже...

— Живий, — упевнено закінчив за нього Ридикуль.

— Е-е...

Це подав голос той студент, який звався Скацом. Він був худий, мов граблі, й мав зачіску, найдивнішу з усіх, що їх Ридикулю випадало бачити, — рівно підстрижене волосся до плечей, причому з усіх боків без винятку. Тільки кінчик носа, що стирчав поміж пасем, вказував, куди Скац дивиться.

Якби в нього вискочила ґуля на потилиці, людям здавалося б, що він ходить спиною вперед.

— Так, пане Скаце?

— Ну... Я про таке колись читав, — сказав Скац.

— Дуже цікаво. І як вам це вдавалося?

— Ви ж знаєте про слухачів із Вівцескельних гір? Вони кажуть, що всесвіт пронизує фоновий шум. Типу як відлуння якогось звуку.

— Схоже на правду. Коли всесвіт з’являється, навряд це можливо без великого вибуху, — сказав Ридикуль.

— Він просто мусить бути дуже гучним, — сказав Зрозум. — І бути всюди одночасно. Я читав ту книгу. Старий Риктор Рахівник її написав. Ченці-слухачі досі той звук вислуховують — так він писав. Той звук не згасає.

— Здається, це мусить бути дуже гучний звук, — погодився Ридикуль. — Мусить бути гучним, щоби його чули на будь-якій відстані. Коли вітер не туди дме, то навіть дзвонів на шпилі над конторою Гільдії найманців не чути.

— Йому необов’язково бути дуже гучним, щоби його було чути всюди, — сказав Зрозум. — Це тому, що в ту мить «всюди» було зосереджене в одному місці.

Ридикуль подивився на нього так, як дивляться на ілюзіоністів, коли ті виймають з їхнього вуха куряче яйце.

— Всюди було в одному місці?

— Так.

— А де було все інше?

— Теж в одному місці.

— Одному?

— Так.

— Зібгане в маленький жмуточок?

Ридикуль почав виявляти певні прикмети. Якби він був вулканом, то жителі навколишніх містечок уже б побігли шукати цнотливицю для жертвопринесення.

— Ха-ха, ні, насправді це був радше дуже великий жмуток, — сказав Зрозум, який ніколи не помічав небезпеки вчасно. — Справа в тому, що простору не існувало, доки не утворився всесвіт, тому все, що було, було всюди.

— Те саме всюди, про яке ми щойно говорили?

— Так.

— Гаразд. Розповідайте далі.

— На думку Риктора, спершу був звук. Один дуже складний акорд. Найгучніший і найскладніший звук з усіх, що коли-небудь лунали. Такий складний, що його годі було зіграти всередині всесвіту — як от неможливо відкрити скриню ключем, схованим у скрині. Один великий акорд, який... так би мовити... озвучив усе суще. Завів пісню, так би мовити.

— Щось, як «та-да-а-а-а»? — спитав Ридикуль.

— Мабуть, так.

— Я вважав, що всесвіт з’явився, бо один бог втяв іншому причандалля і з нього всесвіт і зліпив, — повідомив Ридикуль. — Завжди мені здавалося, що це найпростіше пояснення. Ну тобто таке запросто можна собі уявити.

— Ну...

— А тепер ви мені кажете, що хтось свиснув — і от уже є світ?

— Про когось я не казав, — завважив Зрозум.

— Шуми нізвідки не беруться, це я напевне знаю, — сказав Ридикуль.

Він трохи розм’як і, упевнений у перемозі здорового глузду, поплескав Зрозума по спині.

— Треба доопрацювати, юначе, — сказав він. — Старий Риктор був трохи... розладжений, так би мовити. Думав, усе можна обчислити.

— Але ви не забувайте, що у всесвіту є свій ритм. День і ніч, світло й темрява, життя й смерть...

— Бульйон і сухарики, — сказав Ридикуль.

— Не всяка метафора витримує критику.

У двері постукали. Це був Страшний Тез із тацею. За ним зайшла економка пані Герпесюк.

У Ридикуля відвисла щелепа. Пані Герпесюк зробила кніксен.

— Доброго ранку, ваша превелебносте, — сказала вона.

Волосся, зібране у хвостик на маківці, похитувалося.

Накрохмалені нижні спідниці шурхотіли.

Ридикуль підібрав щелепу, але тільки щоби промовити:

— Що це ви зробили з...

— Даруйте, пані Герпесюк, — швидко встряв Зрозум, — та ви не розносили сьогодні сніданок нашим викладачам?

— Розносила, пане Впертонзе, — відповіла пані Герпесюк. Її видатні загадкові перса коливалися під светром. — Ніхто з добродіїв не спускався попоїсти, тож я їм принесла усе, бідоськам.

Ридикуль поволі перевів погляд униз. Доти він ніколи не замислювався, чи є в пані Герпесюк ноги. Звісно, теоретично жінкам треба було чимось ходити, та... Але...

З-під нашарувань спідниць, що стирчали навсібіч, мов шапочка гриба, визирало двійко пухких колінець. Нижче були білі гольфи.

— Ваша зачіска... — почав він хрипло.

— А щось не так? — перепитала пані Герпесюк.

— Все добре, все добре, — запевнив її Зрозум. — Не переймайтеся.

Двері за пані Герпесюк зачинилися.

— Вона пальцями клацала точно так, як ви казали, — помітив Зрозум.

— Не тільки ними, — завважив Ридикуль, досі трохи здригаючись.

— А ви бачили її туфлі?

— Здається, мої очі самозаплющилися на це.

— Якщо воно справді живе, то дуже заразне, — сказав Зрозум.

Ця сцена розігралася у каретній Довбневого батька, але вона була лише відлунням того, що коїлося по всьому місту.

Довбня насправді не звали Довбнем. Він був сином заможного торговця сіном і фуражем, але зневажав свого батька через надмірну практичність і нечуйність, а також за те, що той видавав йому смішні три долари кишенькових на тиждень.

Батько Довбня лишив коней у каретній. І от вони намагалися забитися в кут, спробувавши перед тим пробити стіну й утекти.

— Здається, я майже спіймав хвилю цього разу, — сказав Довбень, коли з піддашшя посипалося сіно й шашелі пішли шукати собі іншої домівки.

— Але це не... тобто, шариш, це