Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

години; він ставав з пляшкою перед кліткою і давав мені уроки. Мій учитель не міг мене збагнути, він намагався розгадати загадку мого буття. Чоловік неквапно відкупорював пляшку і пильно вдивлявся в мене, переконуючись, чи я його зрозумів; сказати правду, я щоразу не зводив з нього завороженого, нетерплячого погляду; серед людей ще жоден інший учитель на всій земній кулі не мав такого старанного учня, як я. Відкупоривши пляшку, він підносить її до рота; я не відриваю від нього очей, стежу за кожним його рухом; ось він, задоволений мною, киває головою й притискає пляшку до губів; тоді я, у захваті від поступового прозріння, з радісним виском заходжуюся чухмаритись де попало; чоловік з насолодою робить перший ковток, а я, згораючи від нетерплячки, у розпачі, що не можу зробити так, як він, гиджу у клітці просто під себе, і це, знову ж таки, неймовірно тішить мого вчителя; нарешті він далеко відводить від себе руку з пляшкою, а тоді різко знов підносить її до рота й, відкинувши назад голову — задля науки навіть далі, ніж треба, — одним духом вихиляє горілку до дна. А мені, геть змученому глибокою жагою, вже не сила дивитися на нього, і я знесилено повисаю на ґратах; тоді він завершує теоретичну частину курсу тим, що поплескує себе по череву й шкірить зуби в усмішці.

Аж тепер починається власне практика. Та чи не перевтомила мене теорія? Авжеж, схоже, перевтомила. Така вже моя доля. І все ж я, скільки стає сил, тягнуся рукою до поданої пляшки й, тремтячи всім тілом, заходжуюсь її відкупорювати; це мені вдається, і я помалу відчуваю приплив нових сил; я підношу пляшку — майже точнісінько так само, як це робить учитель, — приставляю її до губів і… з відразою кидаю на підлогу; атож, з відразою, хоч вона й порожня, від неї лише відгонить горілкою. Кидаю на превеликий жаль моєму вчителеві й на ще більший жаль мені самому; ні його, ні мене не втішає навіть те, що я, відкинувши пляшку, ніколи не забуваю старанно поплескати себе по череву й ошкірити зуби в усмішці.

Здебільшого так і минали наші уроки. Та ось що робило честь моєму вчителю: він ніколи на мене не гнівався; щоправда, іноді таки тицяв запаленою люлькою мені в шерсть і робив це доти, доки шерсть починала тліти й то саме в такому місці, де мені важко було її погасити; але потім він сам гасив її своєю величезною доброю рукою; вчитель на мене не гнівався, ні, він розумів, що проти мавпячої натури ми з ним боремося на одному боці й що найтяжчі випробування випали на долю мою.

Зате яка ж то була перемога для мене і, певна річ, для нього, коли одного чудового вечора на очах у численних глядачів — очевидно, тоді було якесь свято, бо на палубі грав грамофон, а поміж людьми походжав офіцер, — коли того вечора я, отже, саме тієї хвилини, як за мною ніхто не спостерігав, схопив одну з повних пляшок, через недогляд залишену біля моєї клітки, а тоді, викликаючи в публіки чимдалі більший захват, натренованими рухами відкоркував її, підніс до рота й без вагань, навіть не скривившись, тільки закотивши під лоба очі, вихилив горілку до самісінького дна, аж у горлянці забулькало, мов у справдешнього п'яниці; порожню пляшку я відкинув убік уже не як зневірений невдаха, а як майстер своєї справи; і хоч поплескати себе по череву я й забув, зате, відчувши, що в мене зашуміло в голові й уже не в змозі стриматися, коротко й виразно вигукнув: «Агей!» — інакше кажучи, забалакав людською мовою! Завдяки цьому вигуку я одним стрибком перескочив до людської спільноти, й відлуння: «Послухайте, та він-бо розмовляє!» — солодким цілунком торкнулося мого геть спітнілого тіла.

Наголошую ще раз: наслідувати людей мені зовсім не хотілося; я наслідував їх лише через те, що шукав якого-небудь виходу, інших причин у мене не було. До того ж та перша моя перемога дала не багато. Людський голос я відразу потому втратив, і повернувся він аж через кілька місяців; а ось відраза до горілки прокинулася навіть із новою силою. І все ж таки мій шлях у житті визначився, звичайно, раз і назавжди.

Незабаром у Гамбурзі, коли мене передали моєму першому дресирувальникові, я побачив перед собою таку альтернативу: або зоопарк, або вар’єте. І я не вагався. Я сказав собі: «Зроби все, щоб потрапити до вар’єте; це — вихід; зоопарк — то не що інше, як ще одна клітка; якщо попадеш до неї, тобі гаплик».

І я, шановні добродії, почав учитися. Ох, та що там казати; коли треба, доводиться вчитись; якщо хочеш знайти вихід, мусиш учитись; учитися, незважаючи ні на що. Треба самому брати в руки батога й нещадно вибивати з себе найменший опір. Мавпячий дух вилітав з мене так стрімко, що мій перший навчитель і сам мало не обернувся на мавпу, дресирування довелося припинити, бо його поклали до лікарні. На щастя, невдовзі він звідти вийшов.

Але мені знадобилося багато вчителів, іноді я навчався навіть у кількох одночасно. А коли вже трохи впевнився у своєму хисті, коли мої успіхи набули розголосу, а моє майбутнє вже почало набувати виразніших рис, я почав наймати собі вчителів сам; я посадив їх у п’ятьох кімнатах, розташованих одна за одною, і навчався в усіх одночасно, без упину перебігаючи з однієї до іншої.

Які то були успіхи! Світло знань звідусіль проникало в мій мозок і пробуджувало його від сну! Не заперечуватиму, я був щасливий. Але й не приховуватиму: свої досягнень я не переоцінював ані тоді, ані переоцінюю їх і поготів тепер. Завдяки досі небаченим на землі зусиллям я досяг освітнього рівня середнього європейця. Сама собою ця обставина — може, й суща дрібниця, але для мене вона важлива тим, що дала змогу вирватися з клітки й виявилася таким потрібним мені виходом — виходом у люди. У нашій мові є чудовий вислів: «сховатися в кущі»; саме це я й зробив — сховався в кущі. Іншого шляху я не мав, якщо не забувати про те, що свобода мені не світила.

Розмірковуючи тепер над пройденим шляхом та його дотеперішньою метою, я не відчуваю ні жалю, ні втіхи. Ось я напівсиджу-напівлежу у кріслі-гойдалці, руки в кишенях штанів, на столі — пляшка вина, й дивлюсь у вікно. Коли до мене приходять гості, я приймаю їх, як