Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Добувачко, — пролунав за спиною низький голос, і, підхопивши другу склянку, я розвернулася на стільці.

Біля шинквасу, прихилившись до дерев’яного стовпа, стояв усміхнений Зола. Капелюха скинув, вивільнивши довге чорне волосся, помережане срібними нитками.

— Я так і подумав, що це ти.

Я мовчки позирнула на нього, відтак закинула голову й осушила другу склянку.

Він гостро зиркнув на чоловіка обіч мене, той хутенько звівся і звільнив стілець. Зола всівся і

стукнув мідяком об шинквас.

— І що ти робиш сама поночі в таверні найнебезпечнішого міста на Звуженні? — спитав він так, ніби ця думка його розважила.

Господар таверни повільно поставив перед ним три скляночки, якомога обережніше, намагаючись не пролити. Я зиркнула на нього.

— Це тебе не обходить.

— А де твоя команда? — нахилився ближче.

— Це не моя команда.

Він пхикнув.

— І це, мабуть, на краще. Не думаю, що «Жоржина» ще бодай скількись протримається. І капітан їхній.

Я покрутила перед собою останню скляночку.

— І що це все має означати?

Зола, вдивляючись у трунок, знизав плечима.

— Тільки те, що Вест — великий майстер ускакувати в халепи. Зрештою, вони його наздоганяють.

Хильнув склянку й кинув різко:

— Чув, у Дерні якась добувачка, що її там досі не бачили, виявила роблені камені. Це ти?

— Ні.

Він поставив лікті на шинквас, зчепив пальці.

— Непогано брешеш. Тобі це вже казали?

Скосила на нього погляд. От і Кой казав те саме, перш ніж спробував мене вбити.

— На Звуженні це не зайва чеснота. Ти вмієш добувати камені, знаєшся на коштовностях і незлецько брешеш. То ти підшукуєш місце в команді чи ні?

— Не у твоїй команді, — розвернулася до нього.

— Чому?

— Я знаю, що ти скоїв із Віллою.

Золині очі зблиснули, вищир поширшав.

— Гадаю, тобі не треба розказувати, що воно таке — виживати на Звуженні.

— Які там у тебе були причини — мені байдуже. Це мені нецікаво.

Він мовчки споглядав, як я ковтаю останню склянку хлібної. Коли ж я знову подивилася на нього, вираз його обличчя змінився. Очі задумливо примружені, голова схилена набік.

— Що таке?

Він кліпнув, ніби на мить забув, де перебуває.

— Ти мені декого нагадуєш, — мовив ледь чутно.

Одним духом перехилив дві склянки, стукнув іще одним мідяком і махнув господареві.

Гамір у приміщенні ніби стишився, я відчувала, як серце сповільнюється, а хлібна мчить жилами. Усе розпливалося. Світло немов пом’якшилося.

Зола звівся й мовив глухо:

— Ти тут обережніше, добувачко.

На шинквасі з’явилися ще три склянки хлібної, я озирнулася через плече — та Зола вже пішов, біля мене лишився порожній стілець. Коли вперше побачила цього торговця в Дерні, він казав, що Крейн — його гарпунник, одначе Золине судно «Селена» набагато більше за «Жоржину». І команда істотно численніша. Чи був він знайомий із чоловіком, якого на моїх очах убили Вест із командою, чи то для нього був ледь упізнаваний ніхто, посланий на брудне діло? І що ще той міг

зробити за наказом Золи?

Прикінчила одну Золину склянку й витерла губи тильним боком долоні. Та ніч на «Жайворі», ті роки на Джевалі, ті дні на «Жоржині»… Усе це у світлі свічок таверни вервечкою проносилося переді мною, немов галасливий натовп. Хотілося заплющити очі й не розплющувати, поки на Звуження не опуститься зима.

Підсунула ближче другу Золину скляночку, засукала рукав і поклала руку перед собою. Шрам, що його Сент викарбував мені на передпліччі, мав подобу злої кривулини річкових проток. Гладкі опуклі доріжки зміїлися вниз, до зап’ястка, я провела по них пальцем і спинилася на найдальшій точці, біля самої долоні.

Там на глибині покоївся «Жайвір».

— Фейбл?

Я обсмикнула рукав, притиснула руку до грудей і звела очі: Вілла. Її силует посмикувався та гойдався, і мені раптом здалося, ніби падаю зі стільця. Учепилася за шинквас, щоб утриматися.

— Ти що тут робиш? — Боцманка присіла поруч і схилилася до мене.

Я піднесла й осушила останню склянку, грюкнувши нею об шинквас.

— І скільки ти вже вижлуктала?

Я заплющила очі та глибоко вдихнула крізь нудоту, що здіймалася в горлі.

— Тобі яке діло?

— Гаразд, — мовила та й підвелася. — Ходімо.

Узяла мене за руку, я смикнулася й мало не заточилася. Вона зловила мене й підтримала, тепер уже я підвелася. Рухалася. Вибиралася з переповненого приміщення, яке йшло обертом. Коли зашпорталася й умазалася в стінку, Вілла пірнула під мене й підставила плече.

— При-пини! — пробелькотіла я, розмахуючи руками.

Вілла не слухала. Ми піднялися темними сходами, і мене розбудив дзенькіт ключів. Вдих-видих — і я вже в ліжку.

— Дурепа, — промурмотіла Вілла.

— Що? — прорипіла я.

— Я ж тобі казала, що не можу визначитися: чи то ти мені подобаєшся, чи то дурною здаєшся.

Слова змішалися в один суцільний гуркіт. Біля ліжка стукнула металева балійка, а Вілла вже перекочувала мене набік, розтуляючи мені рота.

— Що ти…

Вона сунула палець мені в горлянку, я засмикалась, намагаючись звільнитися. Натомість уже блювала. Вілла підсунула балійку мені до обличчя й ляскала по спині долонею.

— Що ти робиш? — Я закашлялась, відсовуючи її.

— Завтра будеш мені вдячна, що у твоїх судинах лишиться лише половина цієї отрути, — засміялася та, підводячись.

— Як ти мене знайшла?

— Ішла за тобою не одну годину. І вирішила, що час тобі вже спатоньки, поки ти не вирубилася просто на шинквасі.

— Ти за мною йшла? — Я знову її відштовхнула.

— Повір мені, — зиркнула на мене, — це не те, чим я воліла б займатися цього вечора.

— Тоді навіщо?

— Наказ. — Глянула на мене