Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Доньки Дірди цим одразу скористалися. Допомагаючи мені привести себе до ладу, засипали запитаннями. Щоправда, їх більше цікавило, не хто я і звідки, а що знаю про Воїна. Їхні очі прямо виблискували, коли говорили про Діора. І я їх чудово розуміла. Сама, якби у наше поселення прийшов такий хлопець, поводилася б схожим чином. Але чомусь зараз це сердило. Що їм взагалі за діло до Воїна? Краще б матері допомагали до свята готуватися. Про те, що господиня саме цим зараз займалася, я знала з підслуханих розмов, поки нібито спала.

– Та не знаю я про нього нічого! – буркнула, нарешті, втомившись від потоку захоплених слів на адресу Діора. – Тільки те, що його звуть Діор.

– А ти бачила, як він бився з перевертнями? – не вгамовувалися дівки. – Прямо всіх одразу і порубав?

Сама не помітила, як вони випитали в мене і те, чого говорити не хотіла. Що з Воїном ми в лісі були кілька днів, переховувалися у хатині. Звичайно, про всі деталі, пов’язані з моєю вампірською сутністю, вистачило розуму не згадувати. Дізнавшись же про те, якого висновку врешті дійшли дівчата, взагалі втратила дар мови.

– Він тебе тепер з собою забере, так? Одружиться?

У мене знову запалали щоки. Але спростувати слова дівчат означало б лише погіршити ситуацію. Провести з чужим чоловіком кілька ночей у лісі та довести, що нічого між вами не було – завдання марне. Хоча мене, схоже, не засуджували, а навіть заздрили, судячи з поглядів. Мабуть, Діор і справді сильно вразив ніжні дівочі серця.

Я так втомилася від балаканини та багатозначних натяків, що вирішила далі не відсиджуватися в кімнаті. Вирушила на пошуки господині. Запропонувала їй свою допомогу у підготовці до свята. Дірда сприйняла це схвально. І я зайняла місце серед інших селянок, які займалися корисною справою. Тепер на мене дивилися куди з більшою прихильністю.

На кухні місця для всіх не вистачало, адже їжу доводилося готувати на все поселення. Тож ми розмістилися на дворі. Хоча мене це навіть тішило. Сонце припікало зовсім по-літньому, хоч і сильної спеки вже не було. Та й моє нове тіло тепер краще сприймало як жару, так і холод. Зайняті справою та розмовами жінки, помітивши, що я не хочу говорити про те, що зі мною сталося, нарешті, дали спокій. Навіть доньки господині, які теж приєдналися до нас, почали перемивати кісточки комусь іншому. І я зітхнула з полегшенням.

Мимоволі все більше переймалася простим життям цих людей, від якого встигла відвикнути за кілька місяців у Сутінковому світі. І так додому захотілося! Ще дужче, ніж раніше! Що роблять зараз сестричка і мама? Може, саме обід готують чи прибирають у хаті. Оглядала подвір’я старости і згадувала наше власне. Серце тужливо стискалося.

Краєм ока помітила, як на двір забрів хлопець років вісімнадцяти – рудий і конопатий, з дурнуватою фізіономією. Він розмовляв сам з собою, розмахував руками, наче вітряк, і з чогось сміявся. Місцеві хлопчаки бігли за ним і кричали вслід щось образливе.

Дірда відірвалася від нарізання овочів і витерла руки об фартух. З похмурим лицем кинулася до огорожі і схопила рудого за руку.

– Ходімо, краще посидь із з нами.

На хлопчаків же голосно шикнула, щоб йшли геть. Ті, вибухнувши сміхом, помчали далі.

Жінка посадила рудого під яблунею і дала йому окраєць хліба з сиром. Він став їх неакуратно їсти, раз по раз заливаючись дурним сміхом.

– Це хто? – не втрималася я від запитання, коли вона знову повернулася до нас.

– Син мій, – неохоче відгукнулася Дірда і важко зітхнула. – Юродивий він. Не знаю, за що нас так Світлий бог покарав. Вже до кого тільки не зверталися. І до жерців Світлого бога, і до різних знахарів. Нічого вдіяти не можуть.

Я щиро поспівчувала жінці, з жалістю дивлячись на хворого хлопця. Худий, як жердина. Обличчя, може, було б навіть приємним, якби не дурнуватий вираз на ньому. Шкода так стало і його, і Дірду, для якої син стане вічним тягарем. Раптом юродивий подивився прямо на мене і перестав сміятися. Губи, всі в хлібних крихтах, розсунулися у широкій, чимось знайомій посмішці. А сірі очі на кілька секунд стали жовто-зеленими з блакитними білками.

З моїх рук відразу випав ніж. Від потрясіння я так і завмерла з відкритим ротом. Чи то у мене сонячний удар стався, чи то зір підводить.

Наступної миті на ґанок вихором вискочив Діор. З похмурим виразом огледів подвір’я. Камінь у його амулеті сяяв червоним. Я з жахом знову витріщилася на юродивого, розуміючи, що виходить, не примарилося. Але широка усмішка вже зникла з обличчя хлопця. Погляд знову став тупуватим, а з губ зривалися безладні слова. Амулет Діора перестав світитися червоним. Ні жива ні мертва я вдивлялася в обличчя Воїна. А той з підозрою озирав жінок, які при його появі перервали роботу. За плечем Діора вже з’явився староста, теж, мабуть, здивований поведінкою гостя.

Воїн вперше після того, як ми опинилися в цій хаті, прямо подивився на мене і зробив знак іти за ним. Сам стрімко рушив до огорожі, подалі від сторонніх очей. Відчуваючи загальні зацікавлені погляди, я поспішила за ним. Завмерла, вставши поряд і з запитанням дивлячись на Воїна.

– Ти щось бачила у дворі?

– У якому сенсі? – я вдала здивування.

– Щось підозріле чи загрозливе, – уточнив він похмуро.

Я якнайпереконливіше замотала головою, молячись Світлому богу, щоб Діор повірив. У самої ж серце мало не вистрибувало з грудей від усвідомлення того, що тільки-но бачила Асдуса. Нехай навіть в іншому тілі. Але це точно він! І все всередині прямо ходором ходило від усвідомлення того, що знову побачила когось із друзів. Тільки ось Воїну про це знати необов’язково. А то ще захоче знищити бідолашного демона разом з його оболонкою у цьому світі. Такого не можна допустити в жодному разі!