Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Я поглянула на Діора, сподіваючись на те, що він якось пояснить селянам мою появу і припинить безглузді теревені. Але він продовжував мовчати, застигши кам’яною брилою. Тоді я встала за його широкою спиною, щоб хоч так сховатися від загальних поглядів, і опустила очі. Хоч би ми якнайскоріше забралися звідси!

Поява старости змусила пліткарів замовкнути, а мене полегшено видихнути. Зовсім лисий чоловік, кремезний і міцний, з довгою бородою з нитками сивини в ній, шанобливо привітав Воїна. Діор жбурнув під ноги старости мішок, що гулко стукнувся об землю. Потім у суцільній тиші виразно почувся його спокійний голос:

– Діло зроблено. Більше ці нечисті створіння вас не турбуватимуть.

Староста зробив знак одному з селян, які стояли поруч, і той відкрив мішок. Витяг за волосся відрубану голову з застиглим на обличчі моторошним вищиром. До горла одразу підкотила нудота, варто було згадати, як я пила кров з цієї істоти. Цікаво, чи зможу я колись звикнути до подібного? Поки що все в мені продовжувало опиратися такому способу харчування. Нехай навіть у моменти спраги огида змінювалася іншими емоціями.

Вочевидь, селяни знали цю людину, яка стала для них найгіршим кошмаром. Колишній альфа, мабуть, був одним з них. Почулися схвильовані вигуки. Деякі жінки зблідли. Вони і самі відводили очі й дітям забороняли на це дивитися.

Але коли староста почав щиро дякувати Воїну і запросив його на свято, що вирішили влаштувати на честь порятунку від перевертнів, натовп вибухнув схвальними вигуками. Страшну голову кудись віднесли, від чого я полегшено видихнула. Та і на мене саму перестали звертати увагу. Селяни тепер обговорювали подвиг Воїна і майбутнє свято.

Діор спробував відмовитися. Сказав, що поспішає через інші справи. Але старості вдалося вмовити його залишитися хоча б на одну ніч. Щоб не ображати людей, які щиро хотіли віддячити своєму рятівнику, Воїн врешті поступився. Бігцем поглянув на мене і знизав плечима, даючи зрозуміти, що не хотів подібної затримки. Я усмішкою показала йому, що все гаразд. Та й думка про те, щоб відвідати сільське свято, побути серед звичайних людей, мимоволі приваблювала. Повеселитися я завжди любила. Та й хто знає, чи вдасться мені ще колись так розважитися?

Почувши згоду від Діора, староста розплився в широкій доброзичливій посмішці і запропонував йому поки що відпочити у його будинку. Тільки коли Воїн відступив на крок, чоловік помітив мене і з запитанням вигнув брови.

– Ця дівчина зі мною, – кинув Діор і рушив уперед, не зважаючи на те, що на мене знову звернулися загальні погляди.

Єдине, що залишалося – поспішити слідом за ним і старостою. На селян я намагалася не дивитися, хоч і розрізняла безперервні пошепки.

– А вродлива дівка! Начебто я її раніше не бачив. Не місцева точно, – почула, проходячи повз когось.

Хтось підхопив:

– Вочевидь, з сусіднього поселення перевертні вкрали. А Воїну, мабуть, сподобалася.

– Ну, то й не дивно! У самому соку дівка. А Воїн теж не залізний!

Потім і зовсім непристойні припущення посипалися. У мене вже все тіло горіло від сорому. А кулаки так і свербіли заїхати комусь з пліткарів по пиці. Стримувалася тільки через те, що боялася себе видати. Навряд чи вдалося б приховати свою вампірську силу. Та й чути ті слова я взагалі-то не мала, якби була звичайною людиною. Якось у світлі всього цього я вже взагалі не раділа покращеним можливостям свого тіла.

Зітхнула з полегшенням, коли ми з Воїном увійшли до будинку старости. Тут теж були зацікавлені очі. Але ніхто принаймні не наважувався обговорювати гостей відкрито. Поки сам господар будинку приділяв увагу почесному гостю, його дружина повела мене до сусідньої кімнати. Пишна та приємна жінка років сорока почала опікуватися мною, наче рідною донькою. Якщо вона і думала щось погане про мою появу, то нічим цього не виявляла.

– Як тебе звуть, дитино? – запитала жінка, вмощуючи мене на почесному місці і оглядаючи мій брудний, подекуди розірваний одяг.

– Тея, – відгукнулася я.

– А я Дірда. Зараз води нагріємо, зможеш вимитися нормально. І сукню тобі чисту знайдемо.

Я з вдячністю посміхнулася. Але одразу почервоніла, коли жінка нерішуче додала:

– Ти, мабуть, стільки натерпілася, бідолашна…

– Та нічого я не натерпілася! – не витримала я і озвучила вірогідну версію: – Просто в лісі заблукала. Воїн мене знайшов по дорозі та до вас вивів.

Дірда перестала поглядати з жалістю і зітхнула з полегшенням.

– Тоді тобі дуже пощастило, дівонько! І як тільки на нечистих псів не натрапила? Напевно, у сорочці народилася, не інакше. То звідки ти, кажеш?

І ось що відповідати? Я навіть не знаю, як називається їхнє поселення. Не кажучи вже про інші, що є поблизу. Кусаючи губи, відчайдушно міркувала, що сказати.

– А можна, я потім якось розповім про все? – нарешті, знайшла я лазівку. – Втомилася так, що язик навіть ворушитись відмовляється.

Жінка одразу заохала-заахала і з розпитами лізти припинила. Пішла гріти воду, щоб я могла вимитися, і веліла почуватися, як удома. Я зручніше влаштувалася на лавці і вдала, що задрімала.

Чула, як до кімнати кілька разів заходили й інші жінки. Мабуть, дочки чи інші родички господині. Але я вперто не розмикала очей. По собі знала, як баби люблять потеревенити. Як побачать, що не сплю, відразу засиплють запитаннями. Єдиний вихід – вдавати, що я сильно втомилася. Зробила виняток лише для того, щоб помитися та перевдягнутися. Бажання знову привести себе у нормальний вигляд пересилило всі побоювання.