Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Найгірше для мене в цій ситуації те, що я чітко усвідомлюю: Стасу я не потрібна. Вихід у мене єдиний – маю його забути. Моїм коханням стане Віталій. Я дала собі слово, бо по-іншому, як бути, навіть не уявляю. 

Шумно видихаю, Віталік теж. Ми все ще збентежені, розпалені пристрастю поцілунків. Хочеться так багато сказати йому зараз, але ми не самі, а такі слова говоряться наодинці. Станіслав наполегливо все ще спостерігає за нами. Під його поглядом трохи ніяковію, хоч своєю поведінкою ще кілька хвилин тому намагалася викликати у нього ревність, так саме це почуття. Наївна! Хоч щось таки викликала, але як зрозуміти що саме конкретно зараз відчуває Стас?

Одне чітко бачу – нервує, навіть злиться. Однак, причина може бути банально проста: він з якогось переляку придумав собі, що несе за мене відповідальність, бо не вважає мене ще дорослою й боїться, аби я, як він каже, «не натворила дурниць», поки він піклується про мене. Уявляю, якщо у Маєвського колись буде донька, він її задовбає своєю гіперопікою.

Повертаю голову в бік Станіслава, звівши на нього очі у здивуванні, тільки кліпаю. Маска нерозуміння яскраво малюється на моєму обличчі. Хочеться, аби він пояснив.

– Стасе, що ти тут робиш? Яким вітром? – вдаю таку неймовірну байдужість, але всередині згораю від нетерпіння в очікуванні його пояснень. Віталій тримає мою руку у своїй долоні, й від того, як він стискає мої пальці розумію, що Віталік явно не задоволений появою Станіслава. Однак, чомусь мені видається, що це не стало для нього аж такою несподіванкою, як для мене. Очевидно Стас тут буває чи вже бував раніше. А от коли, і як часто, та на яких підставах – треба буде якось потім дізнатися, або зараз, звичайно, якщо вийде.  

– Та от, був у цьому районі, тож вирішив завітати у гості. Не сподівались? – нервово посміхається Маєвський. Наче спеціально й не огризається, хоч і стискає зуби, аж жовна під вилицями випинаються. Незадоволений. Чого б це так нервувати, не розумію. Що там у його голові відбувається? Мені так хочеться про це дізнатись, що ризиково ставлю провокативне питання. Мені ж можна, я для нього маленька нерозсудлива дівчинка. Значить буду такою:

– Ти що слідкуєш за мною?

– А що мені залишається, якщо ти мене геть не слухаєш, не чуєш? –  з іронією звучить стандартна фраза-відмазка дорослих, якщо вони не вважають за потрібне щось пояснювати. Вловлюю в його словах той сарказм, однак не зупиняюсь. Наша гра словами ще триває:

– Тобто? Що ти маєш на увазі? – зрештою може все-таки хоч щось вдасться достеменно дізнатись з того, що зараз відбувається в його голові, та навіщо він усе це чудить.

– А ти не розумієш? – Стас ошпарює мене цією фразою. Виникає дивне бажання: чомусь хочеться дати йому ляпаса. Йому, як виявляється, все можна, якщо він вважає це за потрібне для справи, чи чого там. А мені зась? Заборонено навіть крок ступити не відзвітувавшись? Він же прекрасно знав куди я їду і з ким, а решта його не має обходити. Теж мені, татко намалювався. І чого мене все це так зачіпає?

– Навіть не уявляю! – моє вдаване здивування зашкалює. Артистка! Хоч насправді я, здається, здогадуюсь, що відбувається зі Стасом. Принаймі мені хочеться так думати, але наскільки це має місце насправді – достеменно невідомо.  Можливо колись я таки дізнаюся більше, або ні. Стас все ще злиться:

– Я надцять разів просив тебе бути чемною дівчинкою й не робити дурниць, а ти вперто ігноруєш мої прохання. Поясни мені, дівчинко, чому ти мене не чуєш? 

Офігіваю. 

– О, Станіславе, ось ти де! А я думаю, куди це ти подівся, – до нас наближається батько Віталіка з книгою в гарній новій твердій палітурці. Здогадуюсь, що то його монографія – наукова праця, робота усього життя, книга, якою пишатимуться внуки, а син Віталій уже пишається своїм батьком. Розумію, що зараз продовжити розмову в тому ж ключі з Маєвським не вийде. Не будемо ж ми  з'ясовувати стосунки та пред'являти претензії один одному на людях. Віталік не рахується, бо здається, саме він чомусь дратує Стаса, і наші з ним стосунки, які ще тільки починаються. 

Я мушу дізнатись причину, але це вже буде наступного разу. А зараз у мене з'являється інше питання. Виявляється батько Віталіка та Станіслав Маєвський добре знайомі, раз Стас наважився приїхати сюди ось так, з бухти-барахти, і вони так невимушено спілкуються. Значить знайомі не один день. А може Маєвський приїхав на запрошення Олександра Віталійовича? Але чому тоді Віталік за весь день про це не прохопився жодним словом? Виходить, що не знав? А Стас чому промовчав зранку? Дивно якось все це.

Батько Віталія зі Стасом всаджуються на шезлонгах та починають якусь професійну дискусію, використовуючи незрозумілу мені юридичну термінологію, гортають книгу. А ми з Віталіком тільки переглядаємося.  Моя рука все ще в долоні мого хлопця. 

– Валентинко, то може ми таки нарешті поплаваємо сьогодні, а то тут несподівані непрохані гості не дають нормально відпочити, – Віталій говорить так голосно, що його точно почули на шезлонгах. Однак в наш бік голову повертає лише Маєвський, кинувши незадоволений, грізний погляд на Віталіка. Олександр Віталійович, очевидно, вже звик до тих взаємних кпинів свого сина та Станіслава, бо жодним чином не реагує ні на цю фразу, ні на реакцію свого візаві.